Ех, і золоті тепер часи настали для нашого брата-учня! Особливо в кінці серпня, коли в повітрі незримо починає витати шкільний дух. Ще надворі літечко, і можна з легкістю переплутати ранок з полуднем, одідравшись від липкої подушки десь так о дванадцятій. Далебі! Мама збудить одного прекрасного дня незвично рано. То вже так і знай – ось тобі й школа. А вона завжди розпочинається з базару. Їдемо до райцентру. Народу в автобусі!.. Найбільше таких, як я – без одної секундочки мучеників науки. Першим ділом мама веде мене до рядів з одягом – бачите, он як за літо витягнувся: в жодні штани не влазить! А до штанів ще й сорочечку, а до сорочечки тре подивиться й на піджачок… Я стійко витримую безкінечні одягання, роздягання, обсмикування та крутіння мною в різні боки, наче тою дзиґою, що з поламаного будильника. Ви б тільки знали, як же я не люблю отих безкінечних примірок! Теж мені, знайшли фотомодель. Хіба ж я яке дівчисько? Врешті моя юна душа не витримує і спалахує праведним гнівом тоді, коли ми з мамою втретє опиняємось біля одного й того ж прилавка з штанами: – Ну ма-а… ми вже тут були… Добре, що хоч продавець виявився на диво співчутливою людиною і таки вмовив маму купити ті кляті штани без третьої примірки. Я зітхнув на повні груди, коли все те ганчір’я було запаковане до сумки і мама милостиво відпустила мене до прилавків з канцтоварами: – Ти ж дивись, не дуже там довго! Тобі і в перукарню… Трохи ті патли по обрубувати перед школою! Та останніх слів уже мовби не чуєш. Нормальна зачіска! Тепер он всі так ходять. А то ж «Павутиння збирать будеш, павутиння збирать будеш…» Чого вона до мене чіпляється за ті патли? Що я їй, якийсь першачок? Я вже у шостий перейшов! Замість відповіді я миттєво розчиняюсь серед людей, наче крапля води в морі-окіяні. Майстерно петляючи в людському потоці, щасливо випірнаю прямо перед носом у тієї тьоті, яка продає усе те хитромудре школярське начиння. – Ну чого тобі, малий? Що будемо брати? – жваво затараторила вона, відразу засікши своїм метким оком моє успішне пришвартування до її «берега». А тут же стільки всього! Не знаєш, за що перше вхопитися і намагаєшся навести в своїй розгубленій голові хоч такий-сякий порядок. Поки збираєш свої споживацькі думки на одну купу, тьотя встигає продати комусь щоденника, з обкладинки якого мило посміхається якась гарна дівчина. «Посмієшся, коли тобі вуса домалюють. Чи роги…» , – промайнуло десь посередині між моїми вухами. – Вибрав уже? Он ручки, олівці. Дивись! – продавщиця знову згадала про мою готовність випорожнити усі залишки маминого гаманця. – Уг-у.. Е-е, – щось нерозбірливе белькочу їй у відповідь. – Ти що? У рот води набрав? – Не знаю, з чого почати… Бо й справді: он, дивлюся, ручки, непрості, а з хитрістю – мало того, що клацає, так ще з кожної висувається папірець для записів. Он як! Спочатку не можу второпати, як же на тому папірці писати, коли він у ручку вмонтований. Тю!.. Стукаю себе пальцем по лобі, то їх же треба купувати відразу дві! Беру! А он ще ручка з цепком, на якому теліпається футбольний м’ячик. Купляю і її. Весь клас заздрити буде. Хай-но Васько тільки спробує тепер мене лінійкою бемкнути, а я його тим м’ячем – ба-а-ц! По лобі! Добре, а ось цю, мабуть, купувати не буду. В тому році така була. Ох, і влетіло мені за неї, ох і влетіло… Вона ж із печаткою зверху. Ми з Васьком спочатку акуратненько ставили ті печатки на чорновичку, а вже потім… Ввійшли азарт: і слава богу, що ми тих печаток не додумались наштампувати в класному журналі, бо вже тоді, казала Олена Іванівна, нас би в шостий точно ніхто не перевів. Так, так, так… Олівці довго не вибираю, вони мені всі однакові, аби кольорів багато. А от підстругачку – обов’язково з машинкою зверху. Скажу по секрету – та машинка дуже легко виламується, і потім нею на уроці можна тихенько поїздити по парті. Поки вчителька не побачить. Правду казав тато – настали для нашого брата золоті часи! Прибрати двійку з щоденника? Які проблеми – ось коректор, будь-ласка. Або коли раптом із зошита починають дружно вивалюватись листки – на тобі скотч, або й того краще – степлер! Тільки клац, клац, і готово! Колись, розповідав тато, такого різноманітного барвистого школярського добра, як оце тепер, не було ні в магазинах, ні, тим паче, на базарах. Як ви собі уявляєте лінійку з однією шкалою? І без жодного тобі малюночка? А зошити без футболістів? І як же він тоді учився? Було, поїхав увесь татків клас на екскурсію. До столиці. І не на один деньок, а на цілісінькі осінні канікули! Так за той тиждень устигли не тільки у всіх музеях побувати та пам’ятники оглянути, а й певно, довкола чи не кожного міського будинку двічі оббігти! Словом, залишилося в них трохи часу ще й для магазинів. Потрапили в самісінький центральний універмаг. Блукали по ньому довгенько, то на одну вітрину повитріщаються, то ще кудись носа встромлять. І все б тихенько й мирненько обійшлося, якби ж у відділі канцтоварів хлопчаки не натрапили на якусь незнайому маленьку штуковину. Роздивлялися довгенько. Дядько Степан, татків товариш, таки наважився продавця запитати, що ж то воно за одно? Продавець у відповідь поважно буркнув якесь зовсім незнайоме слово: – Степлер! Дядькові Степану зовсім не хотілось виглядати перед тим продавцем повним олухом, і тому він не менш поважно протяг: – Дайте один! Хлоп’ячий гурт неначе греблю вода прорвала: – І мені, і мені… – І я візьму!.. – Дядьку, а у вас ще є? Вистачило всім. А що не кажіть, мудра в них була класна керівничка! Бо спочатку – до музеїв, а вже потім – в універмаг. Бо інакше… Вагомої частини культурних здобутків людства їм би точно було не побачити! Як своїх вух. Купили з десяток. Клац, клац… Що воно таке? Запальничка – не запальничка, ліхтарик – не ліхтарик. А що тоді? Поки їхали востаннє ночувати до готелю, добра половина степлерів клацати перестала. Не витримала упертих досліджень. І то добре!.. Далі відзначився знову дядько Степан. Це йому першому стрельнула в голову навіжена думка скріпити докупи за допомогою степлера дві штори на готельному вікні. Вийшло! Окрилений таким несподіваним відкриттям, він спробував ще. А потім ще… Сусіди по кімнаті після секунди роздумів з великим завзяттям кинулись переймати його досвід. Бідні штори вмить стали схожі на два загнуздані стручки, що сплутано обвисли перед голими шибками. Потім немилосердно на розтерзання степлерам була віддана й постіль. Котромусь догадливому закортіло запустити чудо-машинку поміж підодіяльником і простирадлом, не минула гірка доля і наволочок… Врешті-решт, після недовгого самовідданого і невгамовного клацання ота ще кілька хвилин тому затишна та прибрана готельна кімната з дбайливо застеленими ліжками перетворилася на якийсь дивний склад постільної білизни, скрученої в гордіїв вузол, для надійності прикріплений одним кінцем до таткового матрацу. – Ну, тут уже нема що… – А пішли, сусідам покажем!.. …Ніч була безсонною. Час від часу коридорами, крадучись з кімнати в кімнату, сновигали якісь тіні, тримаючи напоготові свою невидиму в темряві зброю. А на ранок!... Дві кімнати були «зроблені начисто». До тієї біди, по-людськи одягтися вранці змогла, певно, лише одна вчителька. Всі інші… Ой!.. Дівчата скакали по кімнаті на одній нозі, спросоння не второпавши, чому ніяк не вдається просунути в колготки другу. В татка виявилась наглухо замкненою сорочка, а дядько Степан довгенько не міг потрапити до штанів, які до того ж були причеплені до чиєїсь футболки. Не постраждало під час нічної стихії лише взуття. І то тільки тому, що товсте. Степлеру не по зубах. Татко не розповідав, як же «зраділа» їх класна всьому побаченому. Та я це легко можу уявити, поставивши на її місце Олену Іванівну. Певно, вона пережила справжній тріумф. Знаю тільки, що юні екскурсанти поїхали додому далеко не вранці, а пізно ввечері, після того як видлубали всі скріпки до останньої та викинули хижі стиплери до сміттєвого ящика. Під пильним і караючим поглядом вчительки, звісно. Ні-і!.. Купувати універсальний апарат я не буду. Достеменно. А то ще чого доброго… Як і з тією печаткою. Не мені, то Васькові у тім’ячко, гляди, ударить яка лиха думка… А він частенько любить повторювати, що у свого батька вдався. В дядька Степана. – Оце пусти самого на свою голову! Ти знаєш, котра година? – мама перервала моє базарювання, – вже час додому! Автобус! Я ж просила, скоренько! Еге-е, якби ж-то менше виміряли ті штани. – Так із патлами й поїдеш! Підеш тепер до сусідів! А в сусідах у нас дядько Степан. Таки мені прийдеться чуприну обрубувати. Не відкрутишся… А він це робити вміє!.. Як сам говорить – мастак обалванювати. І завжди тримає в руці машинку для стрижки так само хвацьки, як ото колись давно держав степлер!
Категорія: Оповідання | Додав: Петро
| Автор: Залєвський Петро
