Андрійко любив малювати і ліпити різні фігурки. Він мав велике пластилінове військо на конях і гетьмана Нескореного. Батько вчив хлопчика всьому, бо мав „золоті руки”. Так завжди говорила мама. Коли він був дома, разом різьбили, малювали у його майстерні, а мама у той час пекла тістечка. Вони дуже любили мамине печиво з вигадками і називали його - «Мамині фантазії».
Та до їх щасливої домівки прийшов смуток. Батько залишився без роботи і поїхав на заробітки до спекотної країни. Андрійко дуже сумував за ним.
Він ходив до школи, а мама на роботу. Любив вчитися, гарно товаришував з дітьми. В класі йому найдужче подобалася Альбінка, з якою сидів за однією партою. А їй - його малюнки. Сама не мала хисту до цього. Зате, гарно грала на скрипці, танцювала і хлопчик любив приходити до неї в гості. Коли вони бавилися, Андрійко показував як треба робити малюнок, як змішувати фарби. Альбінка старалася і раділа, коли в неї щось виходило…
Одного разу, Андрійко з мамою зайшли у новий хлібний магазин, що називався „Хлібна хата”. Там був великий вибір хліба, булочок з різними кремами, маківники. Школярик любив кремівки, вони завжди манили його своїм виглядом. Мама кула хліб, здобу і з усмішкою спостерігала як син спочатку злизував крем, а потім з”їдав булочку. Вона так само робила в дитинстві.
Коли виходили з магазину, старий дідусь попросив у них копієчку на хліб. Мама дала гривню, а хлопчик – булочку, яку ще не встиг надкусити.
- Їжте, дідуню, вона дуже смачна.
Старенький, мабуть, не чекав на таку ширість хлопця, тому із здивуванням та задоволенням взяв від нього булочку. Його добрі очі лагідно дивилися на малу щедроту. Він подякував, посміхнувся, а потім запитав ствердно:
- Ти малювати любиш?
- Люблю...
- Знаєш, я маю велику коробку з фарбами і пензликом. Дарую тобі! Це чарівний пензлик і фарби, вони тобі пригодяться. Все, що намалюєш ними, стане справжнім.
- Дякую, дідуню! – зрадів Андрійко, і з цікавістю розглядав фарби та пензлик. – У мене теж є фарби, але вони не такі як оці…
- Ці чарівні,- посміхнувся той.
- Як вам за подарунок віддячити? – запитав хлопчик.
- Тобі належить бути щирим, добрим, мати велике серце. Навіть у скруті – не відступай…А захочеш мене побачити, тихенько поклич : „Тенто – Вітенто, прийди!” І я прийду...
На очах хлопчика старенький почав зменшуватися і став маленьким-маленьким. Він мав вишневого кольору оксамитову мантію, жовту шапочку і кольорову парасольку. Відкрив її, промахав нею на прощання і полетів, наче кленовий листочок від легкого подиху вітру...
Мама нічого не бачила. Вона думала про щось своє. Коли ж підійшла до синна, Тенто-Вітенто вже зник. Хлопчик взяв її за руку і на радощах не йшов. а підскакував по дорозі додому.
Спершу, Андрійко зробив уроки, потім допоміг мамі на кухні й, лише тоді відкрив фарби, почав їх розглядати. Вони дуже яскраво блистіли, переливалися різними відтінками, мали якусь надзвичайно велику магічну силу. Вони справді були чарівними.
Андрійко поставив маленький мольберт, зроблений татом, прикріпив аркуш білого паперу, взяв пензля і почав малювати. Яблука, груші, персики, банани, іграшкову пожежну машину та багато іграшок, які сам придумав. Все вмить ставало справжнім. Хлопчик вкусив грушу і відчув її смак. Доторкнувся до машинки, вона почала їздити по кімнаті. Він дивився на чудеса, грався чарівними іграшками і був дуже щасливий та вражений, бо казка, яку подарував йому дідусь Тенто-Вітенто, уже почалася. Коли до нього в гості прийшла Альбінка, він розповів їй про свій чарівний пензлик і фарби. Показав машинки та іграшки, які намалював, а ще частував її солодкими фруктами. Дівчинка від здивування й радості заплескала у долоні.
- Давай роздамо іграшки дітям у нашому будинку, адже завтра Святого Миколая! - запропонувала вона.
- Добре, я малюватиму іграшки, упаковки, а ти укладай до них гостинці. Дівчинка їз захопленням взялася до праці. Однак, по закінченні, виявилося, що для неї самої не вистачило іграшки. Залишилося лише одне велике яблуко. Хотіла заплакати та їй стало соромно перед товаришем. Стрималася…
- Знаєш, Альбінко, - заспокоював він. - Я тобі намалюю таку гарну ляльку, якої і в магазині немає! ...
- З шовковим платтячком і оксамитовим пальтом та капелюшком?...
- Ще кращу! - промовив він і почав малювати ляльку. З-під пензля виглянула чарівна дівчинка-лялька.У неї були великі довгі вії, як в його мами, і прекрасні голубі очі. Золотисте кучеряве волосся виглядало з-під білого оксамитового капелюшка, а її голуба пишна шовкова суконочка була обшита золотими коронками, шнурочками. Вона мала прозорий бличкучий плащик і срібні черевички. В одній руці тримала маленьку блакитну парасольку, яку можна було відкрити і закрити , а в другій маленьку сумочку. Не – лялька! Мрія !.. Альбінка дуже зраділа.
- Андрійко, ти справжній художник-чарівник! Мій найкращий друг! - сором»язливо прошепотіла дівчинка. - Я тобі дуже вдячна...
Вони рознесли дітям подарунки, з якими жили в одному будинку, поклали під двері й розійшлися по домівках, де чекали на свого Миколая. Андрійко від радості і захоплення довго не міг заснути. Перед тим поклав мамі під подушку подарунок від Святого Миколая, від себе, і від тата. Відчув як йому бракує великих і теплих батькових долонь, його усмішки, вигадок ... З гіркотою подумав: „ Якби я вмів малювати чарівний килим, то б полетів на ньому до тата. А що, як покличу Тенто-Вітенто? Чи з”явиться він? Чи прийде до мене і виконає моє прохання?
- Тенто-Вітенто, прийди...” - сказав хлопчик,- я так хочу побачити тата! Тільки-но промовив ці магічні слова, як з-під гардин щось скочило на перильце ліжечка. Це і був дідусь Тенто-Вітенто...
- Ой, це ти ?! - зрадів Андрійко. - Почув моє прохання? Я дуже скучив за ним... Хочу показати йому свої малюнки, розповісти про сьогоднішній день... Ти говорив правду. Я малював, що хотів, і все ставало справжнім… Я зробив дітям сюрпризики від нас… Ось, частуйся фруктами, - запропонував юний художник і простягнув йому велике червоне яблуко. Тенто-Вітенто не відмовився від гостинця.
- Ти хочеш до тата? – промовив він. – Отож, вітайся! Андрійко відчув міцні татові руки. Вони підхопили його, підкинули високо вгору і притисли до себе.
- Татку! - скрикнув радосно хлопчик і обняв його за шию.- Як я скучив за тобою!”- він хотів заплакати, але стримався, бо Тенто-Вітенто дивився на нього і йому стало соромно. Не міг бути плаксієм...
- Мені так бракує тебе, татку! – промовив тихо. І мама за тобою сумує. Кожен день заглядає у скриньку, чекає листа, а як отримає, то по декілька разів читає. Коли ти до нас приїдеш?
- Скоро синку, потерпіть трошки. Ми скоро будемо разом, - тато поставив його на землю і повів за собою. Він показував синові країну, де банани й ананаси росли на вулиці. Навколо було безліч квітів . Мама їх також любить. Тато запитав:
- А ти даруєш мамі квіти ?
- Так, я завжди дарую мамі квіти. Одні малюю, а коли йду на прогулянку, збираю їй букетик з лісової галявинки. Та від сьогодні у неї будуть найкрасивіші, пахучі квіти, адже я маю чарівний пензлик і фарби!”- поділився своєю таємницею хлопчик. Вони обоє розсміялися і пішли оглядати місто. Поруч знаходився Тенто-Вітенто. Андрійко відчував, що дідунь теж щасливий.
Всі троє мандрували по високих схилах гір, ходили вузенькими вуличками, були в дитячому парку розваг. Ласували морозивом, солодощами і різними фруктами. Враз, в якусь мить, Андрійкові захотілося залишитися, але він згадав маму, яка, солодко спала і ні про що не здогадувалась. Він не міг залишити її саму. Притулився до батька. Відчув міцний потиск його руки. Хлопчик все зрозумів і відповів таким же міцним потиском , наче хотів сказати:
„ Не сумнівайся, татку, я завжди оберігатиму маму !..”
На міській вежі вдарив годинник. Тато напрощання наповнив ротанговий кошик різними подарунками і попросив сина бути слухняним, багато малювати.
Тенто-Вітенто взяв хлопчика за руку, розкрив велику кольорову парасольку і вони полетіли...
Коли Андрійко відкрив очі, побачив, що він вдома, а на столі стоїть великий кошик з солодощами і подарунками. Мама будила його в школу, пахла солодка гарбузова каша, приправлена яблуками, грушами, сливами. Він дуже любив її і пісеньку про гарбуза.
Мама посміхалася, її великі очі блищали від радості. Вона була окрилена і дуже гарна...
У школі було велике свято «Святого Миколая». Діти показували один одному свої іграшки, розповідали про те, як вони знайшли їх зранку біля свого порогу, хоча і дуже раділи , бо Святий Миколай поклав їм ще подарунки під подушку.
«Хто ж це зробив?»- дивувалися вони.
Андрійко слухав їх і був гордий за Альбінку, адже це вона запропонувала зробити дітям таке несподіване свято. З того часу вони завжди спішили на допомогу тим, хто її дуже чекав, робили добро, і не чекали за це подяки. Винагорода за добре серце завжди знаходила їх.










В одному карпатському селі, де сосни торкаються хмар, а на полонинах пливе солодке мливо, подібне на овече молоко, стояла різьблена, мов писанка, маленька гуцульська хата. У ній жили чоловік і жінка, мали одного сина, якого виховували на своїх піснях. Татова мелодія відлунювала, як водоспад, а мамина дзвеніла струмочками, що бігли з високих гір, танцювали полонинськими квітами.
Хлопчик заслуховувався співами батьків, а коли трішки підріс, сам почав гарно співати, робив сопілки і витьохкував на них разом з птахами. Він мав дримбу, цимбали і так гарно грав, що люди в горах назвали його Музикою. Проте, хлопець мріяв про скрипку. Дуже любив її голос. А ще він хотів зробити інструмент своїми руками, щоб вона чула музику його серця. Зібрався і пішов до старого скрипаля, який жив на горі Білокінь, щоб навчитися у нього гри на скрипці й секретів чарівного інструменту.
Музика любив хлопця за старанність, а ще дужче зрадів, коли побачив у нього талант скрипаля. Довго вчив гри на скрипці, а таємницю її виготовлення не розповідав. Коли помирав, сказав йому:
- Запам№ятай, душа скрипки в дереві, яке співає…Якщо знайдеш таке дерево, то сам зробиш скрипку і станеш справжнім музикантом…
Юнак мріяв зробити дорогий серцю інструмент і заграти на ньому на своєму з Дхвінкою весіллі. Обіцяв дівчині, що вони разом помандрують горами, як справжні музиканти і будуть дарувати людям радість.
Дівчина вірила, бо любила хлопця і дуже переймалася: чи знайде він дерево, яке співає ? Ладна була чекати багато років, аби тільки Музика здійснив свою мрію.
Дзвінка гарно співала, мала чарівні руки. Вишивала сорочки, рушники, ткала веселкові верети, робила чарівні прикраси з бісеру, випалювала кераміку і у всіх виробах було чути мелодію її душі, велику любов до хлопця. Її пісні розквітали у едельвайсиах на крутих схилах Карпат, розпускалися в полониських квітах, бриніли на гілках сріблистої ялинки, яка осла під її вікном. Вона дбала про неї, надіялась прикрасити весільними стрічками . Час біг, як гірський струмок, і неповертався…
Хлопець ніяк не міг знайти дерево, що співає.
Старенький батько недочекався весілля сина, помер. Посивіла від зажури мати, над порожньою колискою, а юнак відкладав весілля з дівчиною.
Гіркий смуток охопив Дзвінку. Шлюбна сорочка, вишита для нареченого, стала журавлем і полетіла з вітром у вирій. Її пісні запалахкотіли червоними маками на ліжниках , а гіркі дівочі сльози розцвіли любистком біля вікна.
Одного дня Дзвінка одягла свою сріблясту ялинку і пішла на стрімку гору. Там вона чекала на коханого, посилала з луною пісні свого серця. Та він її не чув.
До дому вже не повернулась. А згодом, люди побачили на цьому місці красиве дерево, з великими крислатими гілками. Воно журливо хиталося. Чи то від подиху вітру, чи від дівочого смутку. Музиканту розповіли про нього.
«Якщо дерево співає, то зроблю з нього скрипку,- тішився думками. - Вона заграє на моєму, з Дзвінкою, весіллі», - думав легінь дорогою. Підійшов до дерева, притулився вухом до стовбура і почув: воно співає!... Його мелодія була ніжна й стоголоса… Музикант дуже зрадів...
Сокира вдарила об стовбур… Раз, і ще раз, і ще… Велика щепа відломилася від стовбура і впала до рук хлопця ....
- Це якраз те, що мені треба! - вигукнув і почав робити скрипку.
Вдень і вночі працював над інструментом, милувався ним щодня і з нетерпінням чекав на той момент, коли торкнеться до скрипки смичком. Невдовзі він настав. Музика взяв виготовлену ним скрипку і заграв. Та вона не лише грала. Скрипка у його руках співала стоголосо... Її було чути по всій окрузі . Музика був вражений. Він грав довго й нестримно і, тут почув, як хтось промовляє ніжними словами :
« Я кохаю тебе!… Я кохаю тебе !!!»
- Ти хто? - запитав хлопець.
- Душа скрипки, - промовила вона .
- Дзвінка!!!- скрикнув Музика і гірко заридав... Він все зрозумів, та змінити нічого не зміг. З того часу дружиною скрипаля стала скрипка і Музика їздить з нею по світу, й розповідає людям про кохання і долю скрипаля…









На виноградному кущі, у великій родині народився равлик Ру. Він був наймолодший, бо навідміну від старших братів, не мав на панцирі ні одної рисочки, тому всі називали його малюк Ру. Проте, з першого дня свого народження, равлик Ру отримав від мами подарунок – білий і чистий будиночок, такий самий маленький, як він.
Свій будиночок він носив на собі, любив його та дбав про чистоту, бо це була не тільки равликова оселя, а й власна фортеця, яка захищала від холоду, дощу і злих ворогів. Малюка Ру могла з”їсти сорока, сойка, або горобець, тому мама завжди була біля нього, вчила їсти сунички, збирати пилок з квітів і вміти рятуватися від небезпеки. Проте, Ру , як і всі малюки, уявляв життя безпечним і веселим, любив ніжитися біля м»якої маминої шиї і страшенно дурів, коли залишався зі своїми старшими братами. Він ховався в закручений листочок мальви і його важко було знайти. Або прилипав до голівки пухнастої ромашки і ніхто не міг розпізнати: де равлик Ру, а де ромашка. Старші брати часто шукали його і знаходили тоді, коли за обрій ховалося сонечко. Тоді Ру спішив до мами, бо зголоднів й хотів спати.
Одного дня мама пішла за нектаром для Ру до його хрещеної Червоної Троянди, а малюка знову залишила старшим дітям. Ру довго плакав за мамою, ніяк не міг заспокоїтися, а коли на якийсь час залишився сам, – зробив яскраву багряну фарбу з роси і соку полунички тай розмалював нею хатинки своїх родичів, бабусі й дідуся, братиків і сестричок. Будиночки стали багряними і на них не можна було розпізнати рисочок. Родичі не могли розібратися: де малі равлики, а де великі? З нетерпінням чекали на вечірню росу. Нею помили свої будиночки і стали білими з чорними рисочками. Найбільше клопотів мали тато й мама адже дітей у них було багато і всіх треба було викупати, нагодувати й покласти спати. Ру купався останній. Він ласував нектаром і так захопився, що залишив його зовсім небагато. Ледь вистачило для старших.
- Ру, хіба можна бути таким нечемним? - питала його мама і скушно хитала головою.
- я більше так не буду,- вкотре обіцяв равлик. – дозволь мені послухати музику. Мама хитнула на згоду головою, бо знала, що Ру дуже любить слухати перед сном музику, що линула з вікна білої віли. Ру почувався щасливим і широко посміхався...
Коли Ру трішки підріс, тато вчив, як самому, здобувати їжу, ховатися від птахів, непотрапляти в халепу, бути розумним і мати свою родину. Та равлик Ру мало прислухався до батькового виховання. Інколи не слухав, що той говорить. За це був покараний. Тоді він спішив до мами шукати захисту. Вона співчувала, але розуміла, що мудрість життя - сильніша від жалю, бо у ній майбутнє, а жаль веде до загибелі.
Равлик плакав, його великі, як дощові краплі, сльози, насторожували її. Вона говорила:
- Ру, не плач, не шукай у мене захисту... Не можна легковажити навчанням, бо це дорога у самостійність, на ній підказок не буде. Вчися жити змалку і так, як цього навчає тато.
- Коли я виросту, то буду таким як тато?
- Будеш...
- І буду карати своїх діток, як він мене ?
- Звичайно, якщо будуть не слухняні ....
- Я виправлюсь,- обіцяв Ру.
- Тоді дізнаєшся, що навчання тата - це книга майбутнього, - додала мама.
Равлик Ру слухав, лащився маленькою голівкою з гострими непокірливими ріжками і думав про те, що краще бути слухняним , ніж покараним…
Його літо було соняче і безтурботне. Він достатньо підріс, і сам навчився здобувати їжу. Дуже любив сунички. Вони додавали сили. Його більше не турбував голод, а це означало, що равлик ріс, вчився самостійності. Він любив мандрувати і уявляв, що кожен його похід, це – велика подорож по гілках дерев. Вилазив на високу лозу, чистив від мікробів листочки і співав під музику., збирав нектар і ніс його мамі на вечерю. Вона дуже раділа, - її син став працьовитим, слухняним, а отже, дорослим. Для неї це було дуже важливо. Вечорами вона часто розповідала Ру про красиве, але короткочасне життя Червоної Троянди. Та Ру ніяк не міг зрозуміти, чому воно коротке ?
Одного разу мама дозволила сину відвідати хрещену. Сонце тільки прокидалося і сипало на нього дрібні крапельки роси. Равлик прийняв душ і зібрався в дорогу. Вирішив погостити один день, допомогти по господарству і запитати: яке воно оте коротке життя?
Хресна мама дуже зраділа синові. Почастувала нектаром, трояндовим маслом, облаштувала смачний сніданок і розповіла йому багато цікавого. Вона любила свого похресника за те, що він завжди старався їй допомогти.
У клопотах збігав день. Равлик порався біля корінчика троянди, чистив траву, прибирав сухі листочки і думав: як запитати у неї про коротке життя? Відкладав до вечора, бо соромився та спів соловейка розгубив усі запитання. День розпочався з несподіванки. Ру зібрався додому, коли побачив, як у сад зайшов садівник. Його гострі кущові ножиці зрізали квіти . Вони опинилися на розквітлій Червоній Троянді. Торкнулися стебла і гостре лезо пронизало її. Вона ледь скрикнула. Ру не встиг отямитись, як опинився з нею у великому запашному букеті. Квіти сумно хитали голівками, плакали…
Троянда глянула на свого хрещеника і тихо промовила:
- Ось і прийшло моє коротке життя…
Равлик страшенно злякався, побачив, що їх несуть у велику білу віллу, звідки лунала знайома мелодія. Саме та мелодія, яку дуже любив. Він швидко заховався у свою хатинку. Закрив вушка, зашторив вхід у будиночок і заплакав. Вперше в житті зрозумів, яким страшним є коротке життя. Коли заспокоївся, почав тривожно думати: як вибратися на волю? Чому так несподівано сталося щось страшне й невідоме?
Букет з троянд опустили в голубу ванну. Квіти розсипалися по воді і почали пити її, щоб не зів”янути від спраги у кришталевій вазі.
Равлик Ру відчув приємний холодний дотик. Вирішив виглянути із своєї хатинки. Злякано висунув голівку і побачив кам”яну красу голубого водоймища. Наповнене повітряними бульбашками, воно блистіло від яскравого світла . Тут приємно пахло . Ру не знав, що це ванна-джакузі. Він відірвався від ванни і почав плавати. Невдовзі зустрів свою хрещену маму й обняв її.
- Будь мужній Ру! Не лякайся, не плач! Можливо, у тебе почалося нове життя, бо ти попав у чужий світ, в якому тобі треба вижити. А тому забудь про страх, роби так, як підказує розум. Прощавай...
Над трояндами нахилилася красива жінка. Гарна й красива жінка збирала троянди в букет. Біля неї стояла маленька дівчинка і захоплено говорила:
- Мамо, які чарівні троянди!
- Це тобі на день народження,- відповіла красуня,поставила квіти у кришталеву вазу.
Настала тиша. Світло у ванні погасло. У темноті Ру стало страшно. Хотів закричати, але згадав слова хрещеної. Зрозумів, що опинився у невідомому місці, де ніхто не допоможе, треба надіятись, лише, на себе і вчитися жити самому. Розгублений, почав жаліти себе вголос. Аж хтось легко доторкнувся до нього. Равлик відкрив очі й побачив комашку, про яку нічого не знав.
- Ти хто ? – запитав сумно.
- Павучок Гі. Я тут живу... А ти хто?
-Я - равлик Ру.
- А - а знаю равликів… Вони тут часто бувають, коли приносять квіти, але ти чомусь такий маленький?
-Я не маленький, я вже виріс, у мене одна рисочка на хатці…
- А скільки треба , щоб бути дорослим?
- Три і більше... Та я вже дорослий, бо не плачу...
- Молодець! Адже це не допоможе,- потішав Гі равлика. - Я теж дорослий, живу сам і нічого страшного…
- А я не знаю як самому жити ? - зітхнув Ру. – Я жив у саду зі своєю великою родиною...
- Нічим тобі незараджу… Не знаю, що таке сад, що таке родина. Бачився з мамою недовго. Однак, тільки навчився здобувати їжу, залишився сам. І не плакав. Знав, що змалку треба бути самостійним... Ти, спокійно, все обміркуй, щоб не робити помилок, - сказав павучок Гі й затих, бо помітив у ванні муху. Це була його вечеря. Гі почав полювати...
А Ру почув знайому мелодію. Вона звучала так голосно, що йому здалося, ніби поруч. Вирішив визволитися з ванни. Вибравшись, хутко поповз по блискучій голубій плитці, подібній на небо без хмар. Заліз у тихий теплий куток і заснув, втомлений від пригод та переживань.
Новий - чужий світ, який називався ванною – джакузі, був розкішний і холодний. Мав приємні запахи і яскраве сонце, яке швидко світило і так само швидко гасло... У ванні не пахло садом, не було виноградних листочків. Роса на стінах не мала смаку, а про нектар можна було просто забути. Та добре було одне: Ру у ньому легко і швидко пересувався, ковзав по гладенькій поверхні. Їв невидимі маленькі мікробики, які тут також жили. Згодом Ру звик. Йому навіть сподобалось, бо тут дуже часто падав теплий і холодний дощ, якого павук Гі не любив і називав душем . Та Ру купався у ньому з великим задоволенням. Коли все стихало, і гасло його сонце, вкладався спати. Страх зник невідомо куди.
Одного разу він був біля дзеркала і побачив на своєму панцирі три рисочки. Дуже зрадів. Зрозумів, що став дорослим. На його хатці з”явилися чіткі чорні смужки. Коли зустрівся з павучком Гі, розповів, як у сні до нього приходила мама, як раділа, що навчився жити сам і потішала надіями про зустріч. А ще він згадав своїх братів і сестричок, розкішний зелений сад і чарівний нектар хрещеної мами.. Павучок Гі зрозумів, що равлик сумує за рідними, за тим, невідомим йому життям.
Гі та Ру знали всіх мешканців ванни, дивувався з їх любові до гарних парфумів і булькатих шампунів, які іноді викликали у них алергію. Тоді, вони починали дружнього пчихати, голосно реготали один з одного, з гримас людей біля яскравого свічада.
Ру любив дівчинку. Коли вона купалася, шукала його очима. Він завжди сидів високо на стіні, в кутику і махав їй маленькою ручкою. Боявся мильних бульок. Дівчинка весело спілкувалася з ним і ніколи не знімала його з улюбленого місця. Зустрічався з новими квітами і дізнавався про рідних. Був радий, що всі вони живі і здорові. Равлик говорив Гі, що проміняв би розкіш свого життя, лише за одне бажання, - повернутися додому...
Якось у їх спокійне царство, майже, внесли хлопчика. Він пручався, кричав і вередував. Равлик здогадався, що новий мешканець не любить води. Від його крику в Ру розболілася голова. Заховався у свою хатку, затулив вушка.
„ Яким же він замазурою виросте ?- дивувався равлик. – І, треба ж бути таким недотепою, щоб не любити вмиватися? Як же йому не соромно? Треба допомогти, - і Ру впав у ванну. Хлопчик голосно закричав: „Мамо, бабусю, а у мене равлик! О, я тепер буду з ним купатися”,- він взяв Ру в долоні і почав водити ним по воді, а потім поклав на плитку і весело спостерігав як той повзає. Потім легким рухом відчепив від голубої плитки і равлик миттєво скрутився і заховався у свою хатку. З голосним биттям серця прислухався, що буде далі. Тепла мокра долоня гріла його. Він насторожився і вирішив зумисно не виходити з хатки. Боявся, не знав, що зробить з ним хлопчик? Ззовні було чути спокійні і лагідні голоси двох жінок і бульки хлопчика. Ру знову захотів побачити Шумного, з яким ще не був знайомий, але вже дав йому ім»я. Та, враз, почув тихеньку пісеньку, яка звучала так звабливо, що він заслухався:
„Равлик, равлик вистави ріжки, пирога дам трішки...”
Її співав хлопчик і Ру вже не міг всидіти у своїй хатці. Виставив маленьку з ріжками голівку і веселими щирими оченятами дивився на незнайомця.
- Привіт, равлику, як ти тут опинився? - запитав його голосно хлопчик.
- Я був у своєї хрещеної мами, Червоної Троянди. Її зрізав твій садівник, приніс сюди квіти й мене з ними. Їх поставили у кришталеву вазу, а я залишився у ванні,- промовив сумно Ру.
- До мами хочеш?
- Так! Я дуже хочу до мами і до своєї великої родини,- вигукнув радісно...
- Я маю маму, татака бабусю і сестричку Наталку…Та я не люблю купатися у ванні… А от море - люблю... Там би плавав день і ніч…
- А що це таке?
- Це велика , превелика калюжа, яка не має ні краю, ні кінця,- хлопчик заміявся і поніс його на руці показувати свою кімнату, іграшки. Та Ру захотілося їсти, бо Шумний не дав йому ні крихти зі свого пирога. І він заховався у хатку.
- Равлик, равлик,- хлопчик співав знайому пісеньку і обдурював.
Ру хотів образитися на нього, але він не вмів цього робити, тому виповзав зі своєї хатки. Хлопчик побіг показувати йому своїх рибок. Нахилив над акваріумом, але не втримав Ру. Він скотився з його долоньки і впав на дно. Притулившись до скла почав швидко повзти вверх, а по дорозі їв мікробики, щоб мати силу дістатися на поверхню.
- Погляньте, погляньте, - виноградний равлик до нас в гості завітав! - плямкала губами цихлідка. Зухвала рибка намагалася його схопити вологими губами.
- Шкода, що нема канального сомика, він би ним поласував,- пирснув морський попугайчик і зачепив його хвостом. Равлик Ру знову впав на дно, почав борсатися у воді. Широко відкрив ротика, набрав повітря у легені, і з сумом подумав, що загине у тій глибокій мокві з рибами. Та раптом хлопчик вийняв його. І, зразу ж ,тихенько заспівав: „Равлик, равлик»...Ру не хотів йому вірити, знав, що той пообіцяє пиріжок і не дасть. Проте, Ру мав дуже добре і щире серце . Виглянув зі своєї хатки і сумними оченятами подивився на хлопчика, який тримав його на своїй долоньці. Той все зрозумів. Швидко вибіг на вулицю, побіг до саду, де біля альтанки ріс соковитий темносиній виноград. Поклав Ру на великий виноградний листочок і весело промовив: „ Равлику, повертайся додому, мама тебе зачекалася...”
Ру радісно поповз до знайомої лози, на якій жили його рідні. Вони радісно зустріли його, частували краплинами вечірньої роси, малинкою та нектаром. Стало тепло і солодко від ніжного поцілунку. Це вітала його мама.
А хлопчик приходив у сад, шукав його і вабив пісенькою та равлик не відзивався. Ру був вдячний йому за подарунок - волю до життя.