Одного сонячного дня, коли літні канікули стукали у віконця класу, сидів на уроках Роман. Він не чув про що говорить вчителька, він мріяв… А про що - здогадаєтесь? Скажете: про канікули... Ні. Про сонце і ласкавий вітерець на березі моря, де живе його тітка Галя?...Ні. Про катання на велосипеді по вулиці?... Знову ні. Роман мріяв про льодяники з вишневого сиропу, які, колись, виготовляла для нього бабуся, або мама. Він завжди спостерігав, як справно у них це виходить.
«Сьогодні я зроблю їх сам, - вирішив він, бо йому здалося, що рецепт дуже простий. – Я почастую карамельками хлопців... Ох, і ласуватимуть вони. А ще здивуються, коли скажу, що зробив сам.»
Додому біг стрімголов. Не обідав, не відпочивав, а швидко розпочав роботу. Взяв мідний горщик, налив води, насипав цукру, горішків, цукатів, родзинок, додав цитрусову приправу і поставив на вогонь. Зрізав гілочку і почав стругати з неї палички до льодяників. Молодий кондитер так захопився, що не помітив як швидко загусла маса і у горщику заварилася суперечка...
- Без мене ні мука, ні вода, ні кондитерські вироби нічого не варті. Без солодкого діти не п”ють чай. Не їдять манну кашу!- танув задоволено Цукор. - Я - найголовніший у царстві ласощів!
- Ой, не хвалися, - перебила його Вода. - Без мене все буде ніяке! Ні смаку, ні густоти... Я тут найголовніша! – хвилювалася вона.
- А я паную над горщиком, вами і цілим світом! - запалахкотів Вогонь.- Без мене ви, взагалі, ніщо. Тому мовчіть! Я тут найголовніший! Піддав жару, чим підігрів суперечку. В результаті вони пересварилися, перемішалися і стали густою-прегустою масою. Юному кондитеру треба було негайно відставити горщик з вогню і крутити дерев»яні палички в масі, але Роман думав про друзів, про частування і прогавив цей момент. Тут сталося щось дуже дивне! Маса почала булькати, наче хотіла виплигнути з горщика, крутилася, як дзиґа в дикому танці. Хлопець схопив велику деревяну лопатку і почав мішати. Та вона не піддавалася. З горщика вигулькнула блискуча велика голова овальної форми.
Барт сидів біля улюбленого господаря і терпеливо чекав на свою карамельку, але побачив велику пахучу кульку. Здивувався, насторожено підняв вуха і голосно загавкав.
«Роман, що це ти зробив? Чекаю на льодяника, а у твоїх руках – величезна карамель!.. Я такої ще не бачив!...”.
Юний кухар дивився на свій витвір і був дуже здивований.Такого здоровенного льодяника уявити не міг, не те, що мріяти...Солодка вайлувата голова трималася на деревяній лопатці. Здоровань кліпнув родзинковими оченятами і поди- вився на хлопця. Булькатий ніс пчихнув... Губи з цукатів розтягнулися в широкій лукавій усмішці й показали свої нерівні горіхові зубки. Медовий рот пахуче видихнув:
- Привіт, Ромчику! Ги-ги! Не очікував?
- Привіт! – вимовив ледь чутно.- Ти хто?
- Я - Особливий Льодяник!
- Чого це ти – Особливий?
- Бо я найбільший з усіх тих льодяників, які ти раніше мав! Ти колись думав, що бачитимеш такого велета?...
- Ні, не думав про такого … Я, ... я хотів багато маленьких льодяників, щоб почастувати ними своїх друзів, а ти он який вийшов!... Ой! Йо - йой!..
- Сам винен! Слід було думати над процесом приготування, слідкувати за ним. Через твою неуважність в горщику зчинилася сварка. Ось я й став таким гарним велетнем і Особливим Льодяником! - він погладив себе по лискучій карамельковій голівці. - Я – твій витвір! Можна сказати - шедевр!!!
- Не хочу Особливого Льодяника!...І ше...шердерва, тобто шедевра не хочу!..- нахмурився Роман.
- Маєш такого, який є ...
-З чого б це?
- Бо ти недбало підготувався до роботи. Почав заварювати масу, не приготував палички. Належало все робити послідовно, як твоя бабуся, чи мама. Адже частенько повчали тебе: „ Не поспішай, Ромчику, бо зіпсуєш”,- а ти не слухав. Ось і отримав… Від сьогодні буду твоїм товаришем...
- Товаришем ? Гадаєш у мене нема друзів? А для кого я старався ? Ні, не хочу мати тебе за товариша. Хіба можна приятелювати з карамелькою? Тим більше, що я скажу бабусі, коли вона шукатиме улюблену кухонну лопатку? Як без неї картоплю смажити, яєшню?
- Не турбуйся, не хочеш зі мною товаришувати, тоді, навпаки, я буду з тобою... Стану твоїм Особливим Товаришем! Хіба ти не мріяв про такого?
- Ні…
- І тобі мене не шкода?!
- Ні! Мені шкода лопатки. Це мамин подарунок... Бабуся дуже любить її!
-Ха-ха-ха! Від нині я твій, безцінний, подарунок, бо стою на чарівній деревяній лопатці, яка є моєю ніжкою! Бачиш, який я красунчик! Я - твій пахучий витвір! Чуєш який я запашний!?
- Чую, та що мені з того... А тебе попробувати можна?
- Ти що?! Я ж – Особливий !..
- Що мені робити з тобою?
- А хочеш я для тебе щось цікаве вигадаю?
- Ні, краще перероблю тебе на маленькі льодяники, або віддам Бартові. Будеш його солодкою кісточкою. Поглянь, у нього аж слинка тече!..
-Ти що! Мене їсти не можна.. Я солодкий-пресолодкий… Барту купи карамельок у кіоску...
- Не хочу, бо в мене і Барта, від них, зуби заболять. Через те, моя бабуся сама льодяники готує. Сьогодні хотів сам виготовити. Спробувати… А що вийшло?... Ех, треба було вчасно відставити горщик, а я замешкався...
- Дякуй мені. Як-не-як вберіг старовинний баняк. Ти б його спалив, а купити ніде. Перепало б тобі на горіхи!..
- Це горщик, а не баняк... Я б його не спалив, бо знав, що роблю…
- Еге-ж …Якби маса там згоріла, то горщик довелося б викинути, а так я тебе виручив!
- Не задурюй мені голову!... За цим рецептом можна було зробити багато карамелькових льодяників, коли б не твій дикий танок...
- О, це був танок мого існування! Я дуже радий цьому! А ти не сварися, хлопче, не варто... Хочеш у «Царство Солодощів» ?
- «Царство Солодощів» ? Ну, звичайно, хочу... А де воно?
- За оцими дверцятами,- велет вказав на старовинний бабусин буфет з шуфлядками і різьбленими дверцятами. - За ними знаходиться велика кондитерська фабрика. Можеш там жити, їсти солодке стільки, скільки захочеш! Тільки треба стати таким малим, щоб пролізти через оцю шпаринку...
- А що треба зробити?
- Якщо одягнеш цей чарівний халатик і ковпачок, то зменшишся до гномика. Тоді я відведу тебе в «Царство Солодощів»! Покажу справжню кондитерську фабрику! Відвідаємо шоколадний, карамельний і бісквітний цехи ... Там є багато цікавого!... Побачиш як виготовляють шоколад, цукерки, карамельки, зефір, тістечка і, навіть, торти!... А якщо я почарую, то всі солодощі цієї фабрики будуть твої... Їж скільки влізе…
- Ого! Як цікаво!
« Що це діється ? - загавкав Барт. - Гав-гав!! Роман, не слухай його, не йди з ним у «Царство Солодощів». Такого царства нема... Він все вигадує! Подивись, яка у нього хитра усмішка! Гарр – рр, гав! Гав! Гав! Як можна вірити чужинцю! Ти ж його не знаєш! Отямся... Гав-гав-гав..»
- Не хвилюйся, Барт, він покаже мені «Царство Солодощів» , а це справжня кондитерська фабрика!... Я там ніколи не був. Нам в школі обіцяли зробити екскурсію. Але … Обіцяти - обіцяли й по всьому… Зрештою, сказали, що дітей туди не зажди пускають..
- А чому? - запитав здивовано Барт і його гострі обрізані вуха запитливо зосередилися на округлій чорній голові.
- Вони нам, точно, не пояснили, але я думаю, що нас туди не повели через те, щоб ми не з»їли кондитерську фабрику ... Ну, фабрику, звичайно, ні, а солодощі фабрики - точно!…
- Не правда все це... Я знаю, що в магазині багато солодкого, його на всіх дітей вистачить! А ось про «Царство Солодощів» твого Льодяника – не знаю… Нюхом чую, що цей хвалько обдурює, а ти йому віриш, як маленький ослик...Як можна довіряти солодкому пришельцю з бабусиного горщика? Ти вір мені, твоєму другові, який виріс з тобою з маленького щеняти? Почекай, не йди!... Хіба ти не маєш солодкого?! Он повна вазочка на столі стоїть!
- А я хочу на кондитерську фабрику! Я там буду їсти все, що побачу, а не те, що у вазочці... Ти ж знаєш, що я люблю солодощі...
- Я теж та не поспішаю з вами… А ти, чомусь капризуєш…
- Ні, не капризую… Просто мені цікаво побачити фабрику, яка виготовляє цукерки, карамельки… Тому піду з Льодяником! Дивись, він мене запрошує!...
- Не йди, краще віддай його і я ним поласую…
- Не можу. Дуже хочеться побачити фабрику. Я там ще ніколи не був!..
- А Софійка? Ти забув, що нам треба за нею в садок ?
- Пізніше сходимо, коли повернусь ...
- А Софійка буде сидіти й плакати на лавці…
- Барт, я ж ненадовго...
- Він ненадовго,- додав Льодяник. - Ти нам не заважай...
- Гав-гав!! Як не заважай? - хвилювався Барт. - Що я буду робити без свого найкращого друга !? Послухай мене, навіщо нам чужинці з цукрової маси? Ми ж про них нічого не знаємо! Гав!..Гав!...Гав!... Віддай мені його, віддай!... Носом чую, що цей Особливий - поганць!... Подивися, які у нього лукаві очі! Хижий ніс і брехливий рот, - Барт гавкав, тягнувся лапами до буфета, щоб схопити чужинця, але не міг, бо той підскакував на своїй деревяній ніжці, дразнився з собакою.
Барт побачив як у тоненьких ручках Льодяника з”явився маленький білий халатик та ковпачок. Швидко накинув на хлопця і той став маленьким, як мізинчик. Дверцята чарівного буфета відчинилися, а потім жалібно скрипнули за ними.
Барт заскавчав від розпачу на весь будинок.
„ Ой! Зник мій друг! Зник і невідомо куди?! Що буде, коли він вчасно не прийде додому?... Куди повів його Одноногий ? Задурив хлопчиськові голову, а той повірив... Треба щось робити!.”.- дряпав лапою двері, бігав коридором, по кімнатах квартири. Заглядав під диван, в шафу, обнюхував усі закутки, де любив ховатися Ромчик, але того ніде не було.
- Мура! Мура! Прокинься! - просив Барт персидську кішку, хвіст якої, пропеллером стирчав зі старого татового капелюха, що лежав на шафі, в прихожій.
Мура любила спати у ньому, а коли прокидалася, то тільки помахом пухнастого відростка віталася з Бартом.
- Біда сталася! Біда! Наш Роман - зник!
- Зник...? Як це?… - фиркнула здивувано кішка.
- Він зробив солодке чудовисько на одній нозі, яке назвало себе Особливим Льодяником, надурило хлопця і заманило до «Царства Солодощів», ніби-то на кондитерську фабрику… І пішли вони в оте «Царство» через дверцята бабусиного буфета…
- Барт, а може ти все вигадуєш ? Зумисно хочеш, щоб я через це хвилювалася? – замуркала сонно Мура, мружила очі, хитрувала. Вдавала, що нічого не може второпати. - Хіба ти не знаєш, що мені хвилюватися не можна, бо похудію і не буду такою пухнастою й гладенькою кішечкою, яку всі дома пестять.
Через невелику паузу перепитала:
- А може ти зчинив галас, бо Роман не взяв тебе з собою? Я вважаю, що так брехати не треба. Ще й на весь дім!... У нас все вирішується спокійно... Давай зосередимось! Помедитуємо, як мама - і все буде гаразд,- сказала ліниво і не зліла з шафи, а навпаки, розтягнула свої пухнасті лапки. Потім почала робити зарядку. Мура не звикла бігати, піднімати крик, як це робив Барт, бо вважала себе розумною і спочатку думала, а потім щось робила.
Така поведінка злила Барта і він почав на неї гавкати, діставати згори...
- Замовкни, Барт !... Чого ти? Тобі що, робити нічого ? Перестань! У мене через тебе голова болить, я не зможу зосередитись. Затихни, бо зіскочу і тебе подряпаю. Перевірю: чи правду говориш, чи ти солодкого нализався і дурієш від радощів?...
Мура зіскочила з шафи, але на бабусин буфетик. Спробувала просунути голову в отвір дверцят, звідки пахло, чимсь, смачним та ті швидко закрилися. Ледь встигла відсахнутися і впала на підлогу.
- Пфу-у,-стрепенула головою і оглянулася навколо.
- Ага! Бемкнулася! - зрадів Барт. - Це, щоб ти не була такою прикрою… Дивись, через оці дверцята зник наш хлопчик!...
- Через оці дверцята він не міг зникнути... Він же у нас ого-го!!!
-Знову не віриш і говориш зі мною так, наче знервувати хочеш... Все життя їш, дрихнеш і нічого не робиш…
- Ти чо-го нервуєшся?! Ображаєш мене? Я давно все зрозуміла, просто мені ліньки злізати з ша-ф-фи. Там так тепло, - вона вигнула спинку, стріпнула головою, пирхнула. - А дрихнути в капелюсі музиканта – це теж робота. Я сплю, слухаю музику і думаю: як гарно грає й спває мій капелюх!.. Уявляєш? Він наспівує мені такі ніжні пісні, що я від них млію… А ти гавкаєш і нічого не думаєш. Вранці під дверима крутишся, щоб гуляли з тобою і у дощ, і у сніг. Приганяєш і так хлепчеш кашу, що миска танцює під твоїм язиком і у музиці ти – тупак!... А я?… Я ранок з бабусею починаю. Поки вона сніданок готує для кожного, я викручуюся в танці на підвіконні. Коли бере мене на руки, обнімаю її за шию й виспівую муркітливу пісеньку … За це вона мене годує рибкою… Їй так приємно-приємно, що вона посміхається і чухрає мене за вушком… Тебе так не люблять, як мене…
- Фу, мене, інколи, аж зло бере, коли я на тебе дивлюся…
- Барт, - ти ревнуєш?... Мене всі люблять, бо я підтримую товариство. А ще я гарно муркаю...
- Мр-р-ру-каю-ю..- передразнив її Барт.
- Чого чіпляєшся?
- Бо я цілий день не валяюся в капелюсі... Не шукаю для себе теплого місця... Я – охороняю дім. Коли нікого у ньому нема, тоді я тут господар !...
- Ти – господар?!.. У нас тато господар, каже бабуся, а ти - охоронець… До речі, охоронець, Ромчика ти прогавив?!!!...
- Я не знав, що він Особливого Льодяника зробить, а той забере його у свій «солодкий світ»... Що це за світ Мура?
-Хіба я знаю? Я солодкого не їм . Це ти ласун. На карамельки кидаєшся, цукор вилизуєш... Захворієш і будеш бігати з лисим хвостом... Ха-ха-ха, уявляю як ти виглядатимеш!...
- А ти як постарієш, то в тебе спина полисіє...
- Персидські коти не лисіють, бо вони не об»їдаються цукерками, коли нікого дома нема, не крадуть ласощі зі стола. Тому хвостики у них пухнасті, а у стеферів… - лисі, - сказала, сміючись, Мура і цим розізлила Барта. Вони почали бігати один за одним: билися, дряпались, котилися м”яким клубком по килимах. Зрештою, згадали, що у них спільна біда: пропав їх улюблений хлопчик і треба шукати вихід... Помирилися, сіли на килимок і почали думати: що ж їм робити?...
* * *
Роман і Льодяник стояли перед великою залізною брамою кондитерської фабрики. Хлопцеві не терпілося якнайшвидше потрапити у світ солодощів, де течуть шоколадні ріки, б”ють карамелькові фонтани, а запашні желейки вишикувались в урочистому однострої.
” Ох, і заживу я у цьому «Солодколодкому Світі !” – мріяв майбутній кондитер. Очі блистіли від захоплення. Він вірив, що особливий Товариш подарує йому кондитерську фабрику .
-Тібрі-рібрі-мібрі! Відкривайтеся, ворота, мої солоденькі! - крикнув солодкий супутник. Ворота відкрилися. Вони зайшли на просторе подвір”я, над яким літали пахучі хмаринки. Кондитерська фабрика дихала ароматами для солодощів. На кожному поверсі високої будівлі були розташовані різні цехи.
На першому – шоколадний. Чого тільки не було тут: мішки з кавовим зерном та горіхами, коробки з родзинками і великі каструлі з чорносливом, фундуком , сушеними абрикосами. Величезні котли варили шоколад. Великі залізні лопати розмішували його, а згодом розливали у форми і охолоджували. Біля машин працювали білі чоловічки. Вони називали один одного Чибриками. Працювали дуже злагоджено і чітко, наче мали у собі годинники.
Роман побачив рідкий шоколад і ковтнув слюнку. Льодяник це помітив. Знайшов кольорове горнятко, підійшов до краника, налив чорного шоколаду, посипав горішками, родзинками, хрустиками і дав хлопцеві, хитро промовляючи:
-Частуйся, мій солодунчику, спостерігай як на фабриці чаклують над солодощами.
Плитки чорного і білого шоколаду легко загортала третя машина, спочатку фольгою, а потім обгорткою. Готові шоколадки акуратно розкладали у картонні коробки і заклеювали.
- Ну як, сподобалось тобі ?
- Я такого уявити не міг!... - сказав захоплено і почав жадібно ласувати шоколадом. Пив, ковтав його аж вимазав щоки, руки. Згодом, його вже не можна було впізнати. Хто б міг подумати, що такий чистий гарний хлопчик вмить перетвориться у замурзаного солодунчика?!
Спокуснику цього й треба було. Він догідливо подавав йому все, на що той вказував пальцем. Крутився перед ним на одній ніжці й часто питав:
- Смачно, мій ласунчику? Будеш їсти оце, об”їдайлику ?... У який цех помандруємо: карамельний, чи бисквітний ? Ти їж, їж… Я ж обіцяв тобі «Царство Солодощів»! Ось і маєш. Ласуй скільки тобі влізе!...Ха - ха-ха-ха!!! Коли об”їшся, переконаєшся, що солодке життя не таке вже й солодке, якщо у ньому тільки їсти і нічого не робити. Від переїдання солодощами можна захворіти, але ти не лякайся, це я просто так сказав, - хихикнув тихо під ніс і вже не вів за собою, а штовхав його попереду себе, бо солодкоїжка від переїдання почав гладшати на очах.
За ними спостерігав Мірило. Без нього виробництво солодощів не могло існувати. Вибравши момент, коли Льодяник на щось відволікся, підійшов до хлопчика і тихо шепнув на вушко:
- Тікай від цього Страшка. Він загодує тебе, замучить, покине і ти з фабрики не виберешся...
- А чому?
- Бо не маєш міри у солодощах, не знаєш чарівного коду брами…
- Навіщо мені тікати, махнув безтурботно рукою. Тепер це моя кондитерська фабрика! Мій „Солодкий світ”!?.. Я хочу тут жити…
Мірило лише усміхнувся у відповідь. Взяв хлопця за руку і запропонував:
- Придивися, як у нас працюють, навчися чогось сам, будеш допомагати і, можливо, відгадаєш код до великої брами, через яку ти сюди потрапив...
-Не йди з ним, не слухай його, я тебе не для цього сюди привів,- підбіг Льодяник і так міцно вчепився за малого, що Мірило не міг нічого вдіяти.
- Хочеш попрацювати? Давай! Я покажу що робити,- він обняв хлопця за плечі.- Дивись, ось форми з крохмалем. Їх треба наповнити начинкою, зверху покласти горішок, облити теплим шоколадом і вийдуть цукерки –«Вечірній Київ». Ти їх любиш?
- Дуж-же.. - Роман закліпав очима. Вони розбігалися від побаченого. Хотів все попробувати... За обі щоки напхав чорносливу в шоколаді, вишню в сиропі й ще чогось. Об”їдався курагою, лісовими горішками. Льодяник дивився на нього і реготав аж перегинався.
- Не буде з тебе кондитера. Ти дуже жадібний до солодкого. Залиш ці форми для начинки, вибирай з бочівки шоколадну масу з кокосовою стружкою.
Хлопчик взяв лопатку, нахилився до великої бочки і почав з неї вибирати начинку. Згадав, як у дитинстві бавився піском, завантажував свій маленький дитячий «Камазик». Замріявся, нахилився, щоб заглянути скільки там ще залишилося, об щось спіткнувся і впав у бочку, тільки ноги дригали вгорі. Мірило кинувся його виймати, а Особливий Товариш захлинався від реготу... З бочки його витягли замурзаного, пахучого, був подібний на готову цукерку .
– Ні, ти не здатен працювати,- відверто глузував Льодяник. - Бери ящик з напівфабрикатами і неси в морозильну камеру. Там морозивом почастуєшся...
Малий послухався. Взяв ящик і поніс. Ось і камера. Тільки зайшов до неї і сів перепочити, як до дверей підскочив Льодяник. Закрив їх і включив холод. Ще трохи і наш ласун перетворився б у шоколадну бурульку.Знову Мірило врятував його. Він швидко виключив холодильник, відчинив двері і випустив невдаху, який уже ледь рухався.
- Ну й роботяга з тебе,- лукав Лизак. – Тільки добрався до солодкого, вмить забув про все.
Мірило відігрів хлопця горячим айвовим чаєм, навчав, як обдурити Велета і повернутися додому. Та той, навіть не слухав. Пив собі чай і ласував джемом.
- Ой, я вже не мож-жу, - ледь промовив і примружив сонно очі.
- Досить їсти солодке! - сварився Мірило,- Пропадеш,- і показав невеличке дзеркало. Роман глянув і жахнувся.
- Невже це я?
- Точнісінько, як я, - сміявся Льодяник. – Чого ти лякаєшся, мій солоденький? Не звертай на це уваги… Дивись, яке казкове життя я тобі подарував! Паху- у -че, смачне-еньке-е ! Ти хотів мати свою кондитерську фабрику? Я тобі її дав!... Тепер живи тут, ласуй і ледарюй скільки хочеш... Тільки, не слухай Мірила. Він хоче з тебе кондитера зробити, а я ні. Краще йдемо в карамельний.. Ти не бачив як виготовляють карамельки?...
У великому карамельному пахло дюшесом, барбарисками, згущеним молоком і приправами. Школяр був вражений від побаченого… Автоматизовані верстати, печі, лінії, агрегати голосно гуділи, пищали, парували, мололи і перемішували начинки. Їх заливала рідка карамелькова маса. Вона вмить охолоджувалася і перетворювалася на довгу пахучу доріжку. Великі сталеві ножиці різали її на маленькі частинки і готові карамельки падали в машину, а вона швидко закручувала їх в обгортку.
- Ой, як здорово!- крикнув радісно. - Я й здогадатися не міг, що так виготовляють карамельки!
- Набирай повні жмені. Їж і скільки хочеш, а я понесу тебе у бисквітний.Там печуть торти, тістечка.
- Ой, я втомився! Хочу спати... А ми підемо до дому?– ледь промовив ласун.
-Ха-ха-ха,- сміявся спокусник.- З таким животиком ти хочеш пройти через чарівну браму, пролізти у шпарину буфета? Без чарівного слова, якого, до речі, не знаєш... Ги - ги-ги...Ось, що значить мати вітер у голові і не думати, що буде далі... Тай навіщо тобі повертатися? Там школа, уроки, кожен день треба прибирати у кімнаті, ходити за сестричкою в садок. А тут ти нічого не робиш, тільки ласуєш і гордо думаєш: „О! Це моя кондитерська фабрика!”
- Дивись, хлопче, я маю для тебе сюрпризик ! - Льодяник подав горіховий торт з кавовим кремом.
- Бабуся і мама завжди пекли „Горішок” на його день народження. Він дуже любив цей тортик, та цього разу спромігся відкусити лише кусник. На нього звалився важкий сон і він упав у коробку з цукрової вати.
- Хі-хі-хі...- донеслося наостанок. Тепер житимеш тут, а я у твоєму домі замість тебе, - шепнув на вухо і щез.
* * *
- Тібрі-рібрі-мібрі,- промовив Льодяник і опинився в квартирі Романа.
На підвіконніику сиділа засмучена Мура. Виглядала Барта і маму, які пішли за Софійкою. Сподівалася, що прийдуть додому з її улюбленим хлопчиком і все буде просто вигадкою... Та Мура побачила Льодяника і страшенно злякалася. Її шерсть піднялася дибки, вона вигнула спину і зашипіла.
- Послухай, пухнаста мотузко, не шкварчи, бо зроблю з тебе запашну бурульку... Ха-ха-ха...
- Ти хто? Велика карамель? - Мура зібрала всі свої котячі хитрощі в пухнасту голівку і мирно промуркотіла:
- Хочеш бути метеликом ? Солодкою блискучою цукеркою? А може мрієш стати прикрасою до славетного капелюха великого музиканта? Він лежить на шафі. Може літати. Розженешся і полетиш з ним по кімнаті. Тільки доторкнись до нього, закрий очі і уяви, що ти надзвичайна прикраса і всі любуються тобою! – промовила хитро і скочила на шафу. Мура знала, коли карамелька прилипне до капелюха, то відчепитись вона сама не зможе. Отже, він опиниться в пастці…
-Ні, не мрію і не хочу, бо гепнуся з капелюхом об підлогу і з мене нічого не залишиться... Я буду бешкетувати! Сам! Хочу побути господарем, - зухвало відповів Льодяник.
- Ти що здурів? У нас тато господар, а Барт – сторож... Не хочеш бути метеликом, тоді будь слухачем. Сядь біля мене, притулися і послухай мої казки, я їх багато знаю… - хитрувала Мура, бо дуже хотіла, щоб той припинив гармидер, який почав робити, стрибаючи по кімнаті. Але останній не слухав. Скочив на коп”ютерний стіл, скинув на підлогу диски, забруднив собою вікно монітора. Включив деревяною ногою комп»ютер, коли з»явилася заставка, - зразу ж утік, бо злякався тигра, що скалив зуби. Дивився на нього здалеку. Та коли переконався, що тигр не страшний, бив об скло монітора твердим кулачком, поки не втомився.
Згодом, знайшов мамину косметичку, що лежала на столику перед дзеркалом. Розкрив її, вийняв тіні, пудру і висипав все на Муру. Вона пчихала, шипіла і бігала за ним. Хотіла його впіймати. Думала, що зловить у повітрі лапами. Скочила високо, не розрахувала й вилетіла через відчинене вікно на вулицю. Лизак качався від реготу на підвіконні.
- Ага, не спіймала ! – кричав їй навздогін. І тут він побачив, що Барт, мама і Софійка повертаються додому. Хутко схопив телефон, а потім мобільник, поклацав тонкими пальцями по кнопках і залишив на столику. Сам заховався.
- Що це робиться?! - перепитувала злякано мама. - Двері відкриті, вікно теж, у квартирі страшний гармидер і Романа нема дома. Де він подівся? - глянула на Барта, але той лише заскиглив. Разом з Софійкою почали шукати хлопця, врешті вирішили дзвонити до товаришів та нічого не могли дізнатися, бо телефон і мобільник говорили на мові „йове”. Це солодкий шибеник придумав таку мову, щоб ніхто нічого не міг зрозуміти. Мама ще більше стривожилася і, від сусідки, зателефонувала татові. Барт занюхав Льодяника. Почав діставати його лапою. Та той запхався у вузьку шпаринку, почав хвалити собаку:
-Барт, ти такий поважний, породистий пес! Бистрий, як лань, страшний, як лев. Давай погуляємо вдовх, надворі... Ти відкриєш двері, вибіжиш а я за за тобою...
- Ні, вилазь і скажи: де залишив мого друга? Я без нього жити не можу! Він завжди був зі мною, ходив на прогулянку, ганяв з м”ячем. Я носив йому сумку, капці, грав в „а-порт”, ти з”явився і все зіпсував... Мабуть його кудись завів і залишив!?
- Він хотів мати свою кондитерську фабрику. Я завів його і подарував - „Царство Солодощів” ... Знаєш, де твій приятель? Він так об”ївся, що тепер спить у великій картонній коробці з цукровою ватою в оберемку…
- Брешеш! Мій господар мріяв бути кондитером, добре вчився, допомагав бабусі, ніколи не був жадібним і солодкоїжкою... Завжди ділився зі мною, з сестричкою й друзями... Ти зробив з нього солодунчика… Ще й насміхаєшся!- гаркнув на нього Барт.
- Фу, як нудно слухати твої теревені ... Тепер я житиму тут замість нього, - сказав самозванець, вискочив зі шпарки і заховався у книжкову шафу.
„І що ж його робити надалі?- заскавчав у розпачі Барт. – Як вмить згадав про чарівну сімейну скриньку, в якій береглися нотатки кондитерських рецептів. Там жила маленька фея - Смаковинка. Вона все знала і все вміла робити. Була дуже гарною порадницею.
- Смаковинко, будь ласка, виходь! Мені потрібна твоя допомога! - просив Барт крізь шпарку шухлядки і тривожно сопів. З неї, швидко, випурхнула маленька, як прозора хмаринка дівчинка - фея. Вона була світла, пахуча і дуже спритна.
-Що тут діється? - сплеснула рученятами.
- Ой, Смаковинко!- зрадів Барт. - Як добре, що ти є! Оце солодке чудовисько, що називає себе Особливим Льодяником, завів нашого хлопчика на кондитерську фабрику, задурив і там покинув. Приперся сюди і каже, що буде жити тут замість нього.. Що робити? Порадь!..
- Не переживай, я зараз зроблю все як треба…- сказала Смаковинка. Вона знала, де шукати хлопця, адже це був її чарівний світ.
- Тібрі-рібрі- мібрі, - промовила магічні слова перед дверцятами буфета і вони відкрилася. Смаковинка зайшла в них і, незабаром, знайшла невдаху Артема. Одразу не впізнала його. Круглий, вайлуватий, зовсім не схожий на гарного чепурного хлопця з розумними голубими оченятами. Він міцно спав у картонній коробці.
- Прокидайся, тобі треба вибиратися звідси. Дома всі тебе шукають... Є для тебе гарна новина. Мама з бабусею відрили свою „Цукєрню”. Ти закінчиш школу і будеш навчатися кондитерських секретів! . А «Царство Солодощів» - це вигадка Льодяника, який є просто великою солодкою карамеллю...
- Що треба зробити, щоб я не був такий маленький і товстий? - запитав стурбовано. – Мені соромно таким повертатися до дому…
- Давай попрацюємо тут і все пройде. Тільки ти ж старайся...Дуже старався і гарно працював з Смаковинкою на кондитерській фабриці. До всього приглядався, все запам”ятовував, але найголовніше - перестав їсти солодке, лише пробував при необхідності, вчився секретів кондитерської справи, був дуже охайним та ввічливим. За це гонимики Запахунчики подарували йому на прощання велику кондитерську книгу і, як відзнаку - „ Шоколадну Грамоту” .
Батьки прийшли з пошуків сина додому і були дуже здивовані, що в квартирі прибрано і дуже смачно пахне. Діти з бабусею готували на кухні щось смачненьке... Вони наробили канапок, напекли картопляничків у шоколаді, накрутили млинців з сиром, повидлом, і яблуками. Приготували „Горіхові грибки”, і „Помаранчеві слоники” з апельсинок. Все гарно сервірували. А головне, всім керував їх старший син. О, якою радісною була вечеря! А що сталося з „Особливим Льодяником?” Він побачив, як сім»я гарно і дружньо вечеряє і стало, страшенно, заздрісно. Захотів нашкодити, зіпсувати їм настрій. Та його велика карамелькова голова нічого не могла придумати. Тому заховався в коробку з-під цукерок і вирішив почекати, коли всі підуть спати. Тоді почне бігати, гупати, розбивати лампочки і лякати страшним вищанням. Лукавий танув від радості, уявляючи, як буде над усіма реготати. Однак, забув про Муру, котра постійно думала про нього, стежила за ним, заховавшись у старий капелюх знаменитого музиканта. Не гаючи часу, тихенько стрибнула на поличку, підкралася до коробки і лапкою скинула її вниз. Та впала на стіл і розкрилася. Льодяник вискочив з неї і захитався на одній нозі. Від хвилювання і несподіванки ніяк не міг втриматися, втратив рівновагу, впав і покотився на край столу . Барт скочив на свої стрункі ноги. Підбіг до стола і схопив його гострими зубами. За мить - розгриз, як солодку кісточку… Облизався і радісно гавкнув:
- Роман ! Ти у нас справжній кондитер ! Га-а-ав! Гав!”