Жив хлопчик, якого звали Темрява. Він був дуже хорошим, але надто чорним. - Мамо, його сажею вимазали? Спитала маленька дівчинка. Мама усміхнулася і відказала. - Ні, Сонечко, він просто чорний, але ти обіцяла слухати і не перебивати. - Добре, мамусю. Зацікавлено промовило дівча. Тож мама продовжила свою розповідь. Жив хлопчик, якого звали Темрява. Він був дуже хорошим, але надто чорним, а може, просто темним. Дуже часто Темрява сидів у своєму домі і сумував, бо жив сам самісінький у цілому світі. У нього не було мами, яка б поніжила у затишних обіймах, не було тата, який би навчив бути мужнім, ані братиків, а ні сестричок, навіть улюбленого песика не було і кішечки. За вікнами його дому не росли дерева та квіти, не сяяло сонечко і не пропливали білі хмарини у синьому небі… сумно і темно. Темрява розчинявся у своїй чорній фарбі і дуже часто плакав, бо навіть не знав хто він і звідкіля взявся. Його сльози були такими щирими, що на місці кожної краплиночки, яка по-справжньому сяяла чистотою, почали з’являтися прогалини. Спочатку це були наче маленькі зірочки дуже схожі на веснянки, якими притрусили носик та щічки дитини. Згодом зірочки запалахкотіли дивним сяйвом, яке жило за вікном дому хлопчика. Тож одної миті Темрява відчинив важкі двері і вийшов, тоді хлопчик уперше побачив справжнє Світло. Затамувавши подих стояв і дивився на диво. Його проймало невідоме йому раніше відчуття від якого Темрява заплакав, та кожна сльозина робила Сяйво все більшим і більшим, навіть палаючим. І вже скоро крізь сльози Темрява спитав: - Ти хто? - Я – Світло. Відповіла кулька сяйва. - А мене звати Темрява. - Я знаю. - Знаєш? Здивовано перепитав хлопчик. - Звісно, що знаю, адже я твоя сестричка-близнючка. - А хто така сестричка? Спитав Темрява, адже він ніколи раніше навіть слова такого не чув. - Сестричка – це твоя половинка. Темрява все ще плакав і тут раптом відчув дивний поштовх і стук. Так б’ється Серце – промовила дівчинка Звідки у мене Серце? – обурено відказав Темрява, - і у мене нікого нема, я сирота, сам самісінький.! Дівчинка ласкаво усміхнулася та простягнула хлопчику руку. Він боязко торкнувся її білих пальчиків, коли вона промовила – а ти глянь на себе з мого боку. Тоді Темрява наполохано зробив крок уперед, другий, третій… І ось, опинився у Світлі. Усе навколо блищало, як морозний сніг, навіть засліплювало очі. Йому стало тепло і затишно. Глянь-но – промовила дівчинка показуючи рукою туди. Темрява повернув голівку і уперше побачив голубий простір. Це Небо, не чекаючи запитання сказала Світло. І продовжила: оті дивні, білі кораблики – хмаринки. А це – Світлячок – Сонячний промінчик, а там і її Мама-Сонечко. Стоїш ти на Землі. Усе це, - розкриваючи обійми показує, - природа: дерева, квіти, тварини, комахи, птахи, річки, моря й океани… Хлопчик зачаровано дивився і врешті решт ледь чутно промовив: - Це все я? - Так, ти. Спокійно відказала Світло. - Та я неймовірно красивий. - Авжеж, адже тепер ти знаєш, що у тебе є твоя сестричка-близнючка. Хлопчик уперше в житті усміхнувся, в цю мить з його вуст посипалися яскраві кольори: жовтий, червоний, зелений, синій, фіолетовий, білий, рожевий… Закружляли фарби у вихорі Вітру і враз створили Веселку. Веселка, наче прокидаючись від довгого сну, поморгала віями, проковтнула усмішку хлопчика, тай промовила – привіт, мій любий синочку, привіт, моя люба доню. Ходіть до мене, мої голуб’ята. А це, наша Мама – сказала Світло. Хлопчику стало тепло, затишно, добре у обіймах Мами. Він вже не плакав, натомість усміхався і навіть не питав – як це фарби перетворюються на дітей, а Веселка однаково залишається в Небі. Невдовзі Мама промовила до близнюків – а це ваші братики й сестрички. Біленьку звати Любов. Рожеву – Радість. Зелену – Довготерпіння. Фіолетову – Милосердя, Синю – Лагідність… З того часу Темрява та Світло стали дружити. Їхня улюблена гра – схованки. Ото бувало Світло сховається десь у куточку світу, тоді на Землі настає Ніч, а коли навпаки, то День. Інколи вони кидаються каплями Дощику, Дощ задоволено дозволяє ганяти свої сірі Хмарини подихом Вітру. А Вітрові подобається їх гойдати і дуже часто опускати аж до самої Землі. Інколи близнюки на променях Сонечка залізають між листя дерев і гомонять там розмовами Птахів, а Птахи спантеличені волею розправляють крила і летять понад полями, лісами, наче навипередки з Річкою, Морем… Та настав час, коли Мама почала відпускати на прогулянку найменшеньких братиків та сестричок. І коли це сталося вперше то близнюки усвідомили, що чим їх більше тим веселіше. Кожного вечора Мама, нагодувавши дітей поцілунками, вкладала їх спатки, але перед тим розказувала казочки. Дітки уважно слухали, хоча дуже часто перебивали і задавали багато-багато питань.
– Мамо, а уже ранок, чи ще нічка? – Ще нічка, Сонечко моє, тому спи. – Ні, мамо, уже ранок, інакше ти б не бачила Сонечка. – Ох, ти моє Сонечко... – Мамо, а що означає слово Мама? – Сонечко, це Життя. – А що означає слово Життя? – Сонечко моє, це Ти. – А чому небо голубе? – Бо ти на нього дивишся. – А чому Сонечко гріє? – Бо Любить. – То розкажи мені казочку про Сонечко яке Любить, будь ласка Мамочко... Попросила найменшенька дівчинка на ім’я Радість. – Ну слухайте:
Сонечко, яке Любить - Радість
Лапатий сніг вкривав землю. Сніжинки танцюючи, у своїй невеликій круговерті опускалися на двори і дворики, на поля і ліси, на міста і села... Нарешті, настала Зима. Вона довго наставала, аж від самого літа почала наставати, і тільки зараз дихнула холодом. Та таким, таким... А у одній країні, дуже-дуже красивій, хоч і маленькій, жила собі дівчинка, яку звали Радість. Вона мала довге біляве волоссячко, кирпатий носик, рожеві щічки, біленькі ручки... Її будиночком була Квіточка. Кожного ранку, коли Радість прокидалася, Квіточка ніжно розгортала свої пелюсточки, наче відчиняла шибку аби впустити до себе Сонечко. А маленька Радість відкривала оченята, ще сонно підморгуючи, і усміхалася... Тоді сніг, який лежав навколо, адже Квітка росла у засніженому полі, починав блищати, як срібло, він не танув, але ставав теплішим і навіть мороз потріскував іскорками вогню. Ти справжнє Сонечко – казала Квіточка маленькій Радості. А Радість тоді починала сміятися голосно і щиро, приговорюючи: це тому, що я вмію Любити.
Дітки наче зачаровані слухали казочку, кожного разу з цікавістю і захопленням, адже казочки були про них. Тож Мама завжди старалася розповідати правдиво, дуже щиро і лагідно… так, як вміє тільки Мама.
Ласкава казочка - Лагідність
Я дуже хочу бути ласкавою... Зажурено думала Зірочка однієї літньої ночі. Вона жила самісінька у віддаленому куточку рідного Неба. Коли сутеніло, то Зірочка починала спалахувати. Спочатку її сяйво мерехтіло маленьким вогником, але з кожною миттю ставало все більшим і яскравішим... Зірочка дивилася на своїх яскравих сестричок, які купками бешкетували у закуточках Неба і сумувала. Як завжди, роздивлялася все навколо, а найбільше – Землю. Їй здавалося, що у тому шепоті, який доносився до неї голосом Вітру ховається велика таємниця – вміння бути ласкавою. Якщо я стану ласкавою, – думала Зірочка, – то вже ніколи не буду саменька. І якось, слухаючи шум листячка, дзенькіт струмочка, зойки Сови, Зірочка побачила щось дуже не звичайне – дві маленькі цяточки у карих очках Дівчинки, яка милувалася нею. Ті цяточки виблискували і вигравали, наче, витанцьовуючи. Зірочці враз стало так весело, радісно... Усміхнулася підморгуючи Дитяті, котре ласкавим, ніжним поглядом охопило зоряне Небо.
Навчи мене бути ніжною - Милосердя
Одна Хмаринка одиноко плавала у голубому небі. Дивилася згори на поля та ліси, на гори та долини... і захоплено – вигукувала ви такі... ви такі... ніжні у своїх веселкових кольорах! Усміхалась, але за мить ставала сумною, продовжуючи думку: а я, майже прозора. Хмаринка так переживала, що одного дня захворіла. Втомлена і дуже бліда прилягла на верхівці високої Гори та й заснула. Скільки вона спала не знаю, але коли прокинулась, то побачила внизу Річку. Річечка хлюпала хвилями і нестримно тікала долиною, приспівуючи: Ми маленькі хвилі, вміємо літати. Як тепленьке Сонечко, до своєї кличе Хати. Промінцями обігріє, і в блакитнім небі з’являються Хмарини білі-білі-білі-білі... Хмарина слухала і опускалася все нижче і нижче, аж поки не побачила у воді Когось. – Ти хто? – спитала хмарина. Але Хтось не відповідав. Вона довго дивилася на загадкового Когось. І раптом, той Хтось ніжно усміхнувся. Хмарині враз стало так мило, що їй і собі захотілося стати пухкою, як цукрова вата. І вона промовила: – Навчи мене бути ніжною…
Чому? - Терплячість
Мишенятко кожного дня просився у мами погуляти на тому полі, що коло річки. Мама відпускала його, але наказувала до заходу сонця повернутись додому. Мишенятко з вдячністю цілував мамусю у щічки і вибігав з нірки-хатки. Він біг через ліс завжди поспішно, але цього разу поспішність десь загубилась в дорозі,тому Мишенятко поволі йшов і роздивлявся Дерева. Дерева про щось перешіптувались листячком і гордо кидали погляди у небо. Мишенятко й собі зупинився, підняв голівку і почав дивитись у Небо. Але окрім Хмарин та Сонечка нічого там не розгледів. Тож вирішив спитати в дерева. - Шановний Дерево, будьте такі ласкаві, скажіть, а що ви бачите в Небі? Дерево нахилив голову до Мишеняти, усміхнувся ледь помітно і промовив: - Осінь. Осінь? Здивовано перепитав Мишенятко і невдовзі додав: - А що таке Осінь. - Осінь, почав задумливу розмову Дерево, - Осінь це наша Турбота. - А хто така Турбота. - Вона турбується про нас зодягаючи у золоті шати, а потім обігрівши своїм золотим теплом закутує наші гілочки у теплу, пухкеньку ковдру Зими і заколисує аж до самої Весни. А коли ми спимо, то нам сняться Літні сни. Мишенятко задоволено слухав, але мусів спитати. - А хто такі Зима, Весна та Літо? - А про них, синку, я розкажу тобі завтра. Ти ж бо повертайся до додому, бо скоро захід Сонця. Мишенятко щодуху побіг, з думками про завтра. Забіг до хати і вигукнув: мамо, у Небі Осінь! Мама засміялася щиро і сказала: - Синочку, Осінь на Землі. - На Землі? Здивовано перепитав. - Так. - Покажи мені її. - Так он же вона. Показала рукою мама. - Де? - Навколо тебе. Мишенятко оглянувся, але окрім жовтого листя та посохлих квітів нічого не побачив. Трішки засмутився покрутивши чорним носиком, а далі спитав: - Мамо, а вона нас одягає у золоті шати. - Та ні… Не давши договорити мамі вигукує: - І не зігріває, не закутує наші теплі гілочки у пухкеньку ковдру Зими? Не заколисує аж до самої Весни? Навіть літніх снів не дарує? - Та ні, вона дарує нам смачненькі дарунки. - Але чому Дерево сказав…. Мишенятко вже зовсім не слухав мамині пояснення, засмучено пішов до своєї кімнатки та й заснув подумавши: завтра я обов’язково піду до Дерева… Але наступного дня і протягом ще кількох днів була Злива, то мама Мишенятко не відпускала на прогулянку. Натомість просила його та інших діточок допомогти їй навести лад у кладовій кімнаті. Всі мишенятка старанно допомагали мамі і тільки він нетерпляче вдивлявся у вікно і чекав, коли Дощ нарешті піде. І одного дня знову засяло Сонечко. Мишенятко миттю побіг на те саме місце, до того самого Дерева. Прибіг і каже: - Доброго ранку, Дерево. Я Мишенятко, мап’ятаєте? - Дерево наполегливо мовчало, - Ви обіцяли розказати мені про Зиму, Весну та Літо. Але Дерево мовчало. Мишенятко геть засмутився і поволі став повертатись додому. Проходячи поз Річки вирішив попити водички. Нахилився над водою, посягнув лапкою. Коли тут річка питає у нього: - Ти чого такий сумний? - Бо Дерево обіцяло мені розказати про Зиму, Весну та Літо. Я прийшов, а воно мовчить, не відповідає. - Та воно вже спить, як і всі інші дерева. - Чому спить? - Бо настала Осінь і вже йде Зима. - А де та Осінь, покажи мені її. Так ось вона хлюпоче по при берег моїми прохолодними хвилями. - Але…. А вона вам дарує смачненькі дарунки? - Ні. Вона вкриває мене туманом, аби моїм хвилям було тепло під льодом. - Але… А де Зима йде. - Глянь, вона вже стоїть у полі. Тому мерщій біжи додому. Мишенятко налякано побіг до своєї хатки. Його лапки замерзли, а носик перетворився на маленьку бурульку. Забіг до хати, вмостився у маминих обіймах і почав розпитувати про Осінь, Зиму, Весну та Літо. Та Мишенятко на будь яку мамину відповідь задавав ще більше питань. Нарешті мама стомилася, коли він в черговий раз спитав: - Чому? - От підростеш, підеш до школи і всьому навчишся – наберися терплячості.
Кожна чергова казочка Мами вчила дітей найкращим якостям. Вони ставали добрішими, щирішими, дбайливішими, охайнішими, ласкавішими…. Ї все їх влаштовувало. Та одного разу хтось з діток спитав – а де наш Тато? Мати подивилася на дитину, як завжди, милим поглядом і відказала – тут. При цьому, а ні підвела рукою в котрий не будь бік, а ні поглядом… Дітки здивовано оглядалися та ніяк не могли зрозуміти про що саме вона каже, адже поруч нікого не було. Вони було засмутились і тільки найменшеньке вигукнуло - у долонях! Що у долонях? - Перепитав Терплячість. Віра – спокійно відказала Мама. Віра? - ще з більшим здивуванням перепитали дітки. Коли Мати, приклавши руку до руки, створила маленький човник, старанно притуливши пальчик до пальчика. Обережно передала найменшенькій донечці і промовила – тебе зватимуть Віра. Того вечора дітки полягали спати без поцілунків, зате з повними долонями спогадів про Тата, які нагадала Мама.
Мамині спогади – Віра
Він приходить завжди непомітно, тоді, коли ви спите. Ото прийде подивиться на вас, огорне своїм теплом, наче ковдрою, посидить трішки у кожного на ліжечку і йде. Я й сама його ніколи не бачила, тільки відчуваю, як сильно б’ється моє Серце. То твоє Серце – наш Тато? - перервавши розповідь спитала Радість. Мама усміхнулася і відказала – так. - А що буде якщо воно перестане стукотіти? Хтось з діток запитав. - Люди будуть сумними і злими. - І не будуть сміятися? Запитала Радість. - Не будуть лагідними? Запитала Лагідність. - Не будуть Терплячими? Спитав Терплячість. - Не будуть милосердними? Спитала Милосердя. - Так. Відказала Мама, усміхнулася і додала - Серце не може померти допоки я жива, а я живу, бо у мене є ви – мої діточки. А тоді обійняла їх усіх, приголубила… Дітки закружляли у веселому танку, аби вже наступного дня побігти разом з Дощиком до людей, вони як завжди будуть гратися на Землі і передавати повні долоні Щастя усім людям.
Щастя – Любов.
Діточки з великим задоволенням дарували людям Щастя. Кожному стільки, скільки поміщалось у його долоні. Ота кулька Щастя була прозорою, легенькою і такою, такою… що треба було дуже обережно тримати, аби не поранити, аби не впустити… а ще треба було пильнувати, аби кожна людина отримала саме своє Щастя. Та одного разу найменшенька донечка – Віра, випадково впустила кульку. Кулька випала з її малюсіньких долонь і на Землі з’явилася прозора ковдра – пухка та тепла. Розлилася наче річка у всі закуточки. Люди пили з неї воду і вмить ставали схожими на Маму, яка грається з дітками – Любов. Саме тоді вони складали пальчики човником і дарували один одному повні долоні Щастя.
А діточок у Мами ставало все більше і більше. Вони дружно жили на Небі, залюбки гралися на Землі. Але завжди… - Мамо, а де Темрява і Світло? Перебила кароока дівчинка. - Так от же, граються фарбами у твоїй уяві. :)
