Ну от, знову мене залишили на підвіконні не давши попити – подумала Квітка бузкового кольору.
А без води її зелене листячко безпорадно хнюпить носика, запал квіточок поволі гасне, і фіолетові, маленькі лампочки губляться у темно-синій фарбі Ночі, яка крізь вікно заходить всередину кімнати після того, як Сонечко вкладається спатки. Нічка бродить сном по куточках, заколисуючи маленьку дівчинку на ім’я Зірочка. А Квіточка терпляче чекає ранку, бо тоді за склом на ще зеленій траві, та листочках дерев з’являється справжнісінька, мокра роса. Їй би бодай хоч подивитись на неї, то вже краще.
Зірочка хороша дівчинка. Але вже ось, майже тиждень, ходила сумною і геть забула про свою улюблену Квіточку. Ніхто не вмів утішити дитину крім Світлячка, та тими днями зникла її розрада, просто розчинилася в осінньому Небі. Кожної ночі Зірочці снилося ціле море Світлячків, але серед них усіх не було її Світлячка. Тому прокидаючись, з кожним днем, вона ставала дедалі сумнішою. Зранку до ночі вишукувала у куточках Неба Світлячка, сподіваючись, що вона ось-ось вигляне , усміхнеться, як завжди, лоскочучи носика своїй земній подружці, і вже разом вони щодуху бігтимуть полем, яке за селом. Та Світлячок не приходила, здавалось, зникла назавжди. Усе в домі сумувало - батьки, іграшки, котик Кисьпер…. Бо Зірочка не галасувала, як завжди, не сміялась, а тихенько сиділа собі біля вікна та чекала, коли Світлячок постукає у шибку своїми гаряче-ласкавими пальчиками. 
Поруч на підвіконнику де жила Квіточка в горщику, звідки не візьмись, з’явився Чайничок. Чайничок вихвалявся своїми червоними боками, виблискуючи на Сонечку. Квіточка на нього дивилася і думала – він напевно наповнений водою, то попрошу нехай трішки нахилить свого носика до мене, мені зовсім небагато, хоча б краплиночку води – подумала і сказала – любий Чайничку, будь такий ласкавий, дай мені водички попити. І стала чекати відповіді. Але Чайничок непорушно стояв собі, навіть не поворухнувся, навіть очками не моргнув. Квітка геть зів’яла і вирішила – якщо помру, то хоч у променях Сонечка.
А Зірочка впіймала себе на думці, що підслуховує чиюсь розмову, було хотіла піднятись тай піти, коли раптом глянула на свою улюблену Квіточку і вигукнула - пробач, моя люба, я геть про тебе забула, і ось ти зав’яла! 
Але Квітка не чула тих слів, бо вже непритомною була. Маленька квапливо вхопила рученьками Чайничок і з його носика полилась соковита, чиста водичка. Квіточка почала відчувати, як її корінці п’ють і дають пити листочкам. За мить бузкова Квіточка засвітилась грайливими лампочками, а вуста дівчинки – усмішкою.
Так Квіточка стала новою втіхою Зірочки і вже разом вони стали чекати на Світлячка, яка кожної Осені вкладалася спатки в пухке мамине ліжечко, вона ж Весняно-Літній Сонячний Промінчик. 
А Чайничок той був чарівним, бо вода з нього нікуди не зникала, завжди був наповнений. А якщо добре придивитись, то можна розгледіти, як в самій глибині Чайничка живе веселковий Світ, дружби, сміху, радості, добра, ласки… справжнісінький Світ дитячого Щастя. Тож Зірочка кожного ранку поливала Квіточку своєю Любов’ю з чарівного Чайничка, і вона росла неймовірно красива, запашна та квітуча. 

Той, котрий живе за вікном

Чайничок як завжди непорушно стояв собі на підвіконні. Інколи відкривав оченята і оглядав кімнату Зірочки. Та найчастіше, майже завжди милувався Тим, котрий жив за вікном. Той був дуже красивим. Якби мені хоч трішки бути схожим на Нього – думав Чайничок. Кожного вечора, як тілки-но в кімнаті запалювались вогні Той починав світитись незрозумілим для Чайничка сяйвом. Те сяйво поволі заходило променями через скло і сідало на підвіконня коло Чайничка. Тоді Чайничок думав – може мені запросити Того в гості, тим більше, що зараз зима і певно йому там холодно, по той бік вікна?
Чайничок був дуже хорошим чайничком. Зовсім не схожий на річ, якою користуються на кухні. А може не потрібний. Ну як він може бути комусь потрібний, коли в домі де він колись був ніхто уже давно не жив. І тільки чари маленької Зірочки змогли його знайти по той бік вікна одного прекрасного дня. Тому не дивно, що завжди дивлячись через скло Чайничок співчував Тому, котрий одиноко собі сидів і дивився на нього таким благаючим поглядом. Як же мені його впустити? - задумався Чайничок. Треба аби Зірочка відчинила вікно – продовжував думку, - тільки я їй про це сказати? І ти не повіриш, але Чайничок промовив до дівчинки – Зірочко.
Та так тихо, що Зірочка не розчула, і далі гралася зі своєю улюбленою лялькою Наталкою. А Наталка була вередливою і дуже перебірливою в одежі. Тож Зірочка старанно шила одяг для неї, відрізавши шматок тканини зі свого платтячка. Отак прикладе до парцелянової модниці спідничку обдивиться, позначить що і як зашивати... а вже тоді вирізає і біжить до мами, аби вона дала голку та нитку. А мама скільки разів просила свою Зірочку не різати платтячка і все марно. Бо Зірочка подивиься в глибокі мамині очі, поморгає своїми довгими віями, усміхнеться ледь помітно і промовить, так підлещуючись – ну, Мам-о-о-о... І що тут мамі вдіяти, лише обійняти доцю, усміхаючись у відповідь.
Тож у своїй клопіткій праці Зірочка ніякої уваги не звертала на Чайничок. 
А Той же стоїть за вікном і чекає. Ну нічого не вдієш, навіть не засвистиш, як бувало на плиті від гарячого полум’я Вогника. Ото ми гралися з ним – весело згадав Чайничок і аж підстрибнув. Коли тут на шурхіт Зірочка повернула голівку та підбігла до вікна. Виявилося, що горобець зовсім засніжений стукав об вікно своїм маленьким дзьобиком. 
Тепер вона обов’язково відчинить вікно і Той зайде до кімнати – подумки зрадів Чайничок. Тільки горобець влетів, а Того за вікном уже не було.
Чайничок засмутився, і похнюпив свого мокрого носика, щойно поливши Квіточку. Сидів собі на підвіконні і час від часу дивився в куточок де оселилось пташенятко. 
Певно, Той образився – розмірковував Чайничок. І раптом помітив, як Той сидить за вікном. Ти хто ! – гукнув йому Чайничок.
- Я Той, котрий сидить за вікном.
Почулось у відповідь.
- А чого ти там сидиш?
- Бо ти сидиш.
- А як тебе звати?
- Чайничок.
- Дивно, я також Чайничок. Але я Чарівний Чайничок.
- І я Чарівний.
Задоволено промовив Той що за вікном.
- Знаєш, ти дуже гарний.
- Ти також гарний.
- А що в тебе за цяточки такі по всюди?
- Це тому, що Зірочка тебе фарбами розмалювала.
- Мене?
Здивовано спитав Чайничок.
- Так, адже я твоє відзеркалення.
- А як це, відзеркалення?
- Ну ти сидиш і бачиш на склі своє відображення.
- То тебе звати відображення?
Геть нічого не втямивши спитав Чайничок , а давай, Відображення,будемо дружити.
- Давай, тільки за однієї умови, що ти завжди будеш веселим та радісним, бо мені вже набридло самому сумувати за склом і час від часу хнюпити носика.
- Добре. 
- Задоволено відказав Чайничок.
З того часу Чарвіний Чайничок та Відзеркалення стали дружити. Поки в кімнаті горіло світло, то вони розмовляли про все на світі, а коли ставало темно, то дивились на зоряне, морозне небо. Ще зовсім трішки, ну трішки, вже ось тиждень, як зима розпочалася, так Зірочка казала, і знову настане весна. Світлячок прокинеться. То ми разом з Зірочкою та Світлячком будемо ходити до ставка за найсмачнішою водою у світі... – розказував Чайничок Відзеркаленню.
Тільки дні минали, а весна не приходила. Певно десь заблукала, може коли через ліс ішла? 


Світлячок повернулася

Бом-бом-бом…Бом-бом-бом, бом-бом –бом-м-м-м…
Чайничок слухав цю дивну Мелодію, яка легеньким стукотом бриніла назовні. Ні, спочатку Мелодія повільно стікала по склу вимальовуючи мокрі стежечки, а потім кудись зникала. Чайничок розпитував Відображення, адже йому було краще видно по той бік вікна, куди вона дівається. Тож Відображення старанно, як тільки міг, нахилявся до низу своїм красивим носиком і спостерігав за Мелодією. А Мелодія прозора – каже Відображення, - уявляєш, вона падає до низу. Там її підхоплюють Сніжинки і розчиняються у ній ледь чутним дзенькотом та легеньким хлюпотом. Певно, Мелодія чарівниця.
- Що, справді?
Здивовано та захоплено питав Чайничок.
- Так.
- Мабуть, це дуже красиво. А про що співає Мелодія, ти не чуєш її
слів? 
Відображення задумався – і як це мені самому не спало на думку послухати слова пісеньки, яку співає Мелодія? Тож, спробую.
Відображення підсунувся на самісінький краєчок підвіконня і почав прислуховуватись.
Кап-кап-кап…
Пускаються краплиночки дощу.
Жу-жу-жу…
Жужить струмочок в нашому садку.

Бом-бом-бом…
Сніжиночки кружляють у танку
І пісеньку співають про Весну –
Ля, ля-ля-ля-ля-ля, ля, ля-ля-ля-ляля,
Ляляля –ляляля, ляляляляляля, ля-ля-ля-ля-ля…

Як це чудово! – радісно вигукнув Відображення і все до єдиного слова переказав Чайничку.
Та Чайничок був допитливим і тепер йому було цікаво – а чому Мелодія співає?
Так пройшов день. Зимове Сонечко, як завжди, посміхнулось Чайничку, Квіточці та Відображенню надіславши їм свій вечірній поцілунок, котрий кожного разу ловила Зірочка. Отак стане на стільчика коло вікна, простягне рученьки до оранжевого неба і каже Сонечку: любе Сонечко, твій вчорашній поцілунок я випадково проковтнула, будь ласка, надішли мені ще один, я старанно прикладу його до своїх щічок, точнісінько так, як вчила мама. Мама каже, що тоді мої щічки рум’яніші, красивіші… як у тебе.
Сонечко посміхалося ласкаво по-зимовому і легеньким подихом вітру, надсилало поцілунок Зірочці та її друзям.
Дуже часто поцілунок щипав носика, особливо Відображенню, а ще частіше бігав по снігові, який те й робив, що тільки задоволено рипів у казкових променях вечірнього Сонця. А ще виблискував райдужними колами – малими та великими.
І нарешті з’являються зорі. Тоді Зірочка зовсім не хотіла спатки, адже вона Зірочка, хоч і маленька. Та все одно підлітала в уяві до своїх ясних родичів і протягом цілого сну гуляла стежками чарівного неба. Бувало блукала між планетами, та найчастіше дразнила місяць його повною пихатістю. От і не дивно, що кожного разу прокидалася маленька осяяна, тільки вуглики-очі блистіли своєю загадковою чорнизною. 
А цього ранку, Зірочку розбудив Горобець. Він кружляв коло вікна і стукотів дзьобиком об скло. Маленька ліниво злізла з ліжечка,так аби не розбудити Кисьпера, всілася на підвіконні, потираючи оченята, коло Квіточки та Чайничка. 
Ну, привіт, мої любі, виспались? – спитала дівчинка.
Так – розкриваючи пелюсточки прошепотіла Квіточка.
А я трішки зморений – промовив Чайничок.
  - А чому?
Зацікавлено спитала Зірочка.
- Та я… я цілісіньку ніч мріяв зустрітись з Мелодією.
- Ти що, полюбив її?
- Ага.
Засоромлено відказав Чайничок, та так, що аж став вогняно-червоним і було чути, як водичка у ньому по-дивному хвилюється… 
- А хіба, мріяти, це така важка праця?
Втрутилась в розмову Квіточка.
- Ні, це дуже приємно і радісно, та коли мрієш, то зазвичай не спиш.
- Справді? А як це мріяти, що тоді робиш? Я думала, що вночі всі тільки сплять…
Питала Квіточка і з глибоким задоволенням дивилася на Відображення, котрий аж сяяв по той бік вікна, час від часу підморгував Квіточці
- Тоді… тоді ти просто мрієш.
Розгублено відказав Чайничок.
Це так красиво – думала Квіточка і ніяковіла від чудернацьких поглядів Відображення.
А Горобець все ще тріпотів крильцями коло скла. І може друзі не звернули б на нього увагу, коли б він не вигукнув: Весна! Весна!
Де вона? – спитав Чайничок. Так ось же, сидить у куточку нашої кімнати – промовила Зірочка відчинивши вікно. Всі озирнулися і аж зачарувалися. У Чайничка дух перехопило, Відображення зблід, а Квіточка запашним ароматом полонила все навколо. І тільки Зірочка стрибала у променях сліпучого сяйва та сміялася так голосно, щиро, що на гомін вбігла мама до кімнати, нічого не питала тільки зачаровано дивилася.
- Мамо! Мамочко, дивись! Світлячок повернулася. 
- Ну звісно, моє Сонечко. :)
А Кисьпер все ще солодко муркотав...

На радість діткам

та на втіху Соломії Журби