Одна маленька казочка жила собі у книжечці, яку ніхто не хотів купувати. Книжечка сумувала  і Казочка у ній, доки не познайомилась з Олівцями. Її друзі красувалися у картонній коробочці на поличці крамниці. Коли там нікого не було і наставала тиша, Олівці вилазили своїми гострими носиками з картонної хатки аби погуляти сторінками книжечки. Олівці вміли складати букви в слова. Тому на першій сторінці, олівець, якого звали Простим написав перше слово – ПРИРОДА.

Його різнокольорові братики з захопленням дивилися на великі, гарні букви. І здавалося, що вони усміхаються, хлопають чорними очками, позираючи на свій прозорий стан. Звичайно, Олівцям захотілося їх зафарбувати. Тому вони попросили яскравих фарб у Веселки, яка жила на сусідній картинці.

І як тільки-но з’явилося веселкове відображення слова, як дмухнув теплий Вітерець, листочки тої книжечки здійнялися і галасливим вихором понеслися у свою казочку, яка прозорими рядочками сумувала на них. Виявилося, що слово те було чарівним. Але аби чари здійснилися те слово мають прочитати дітки.

Ви хочете потрапити у казочку? – запитала Світлана Василівна у своїх вихованців.

Так,  – відказали вони, і весело вигукнули, – ПРИРОДА!

Тої миті, олівці, один за одним пострибали на наступний листок. Вже за хвилину там з’явився Потічок. Його Мама-гора відпустила погуляти Лісовими стежками. А високо  у Небі, над ним і над зеленими деревами красувалося Сонечко. Воно лоскотало його маленькі хвилі своїм проміннячком і весело усміхалось. Коли поряд пропливали білі-білі Хмаринки. Здалеку, вони були схожими на мрію. Бо не встиг подумати Потічок про своїх Лісових Друзів, як вони з’явилися і весело перекидалися на галявині, що жила поблизу. Зайчики, білочки, лисички-сестрички, вовчики-братики, ведмедики косолапі...мурашки, жучки,  метелики, павучки, жабки, пташки... Усі дружно жили на узліссі і в глибині Чарівного Лісу.

Але Потічок був маленьким і дуже неслухняним, а ще допитливим, бешкетливим, грайливим. Тому йому було завжди цікаво – що розташовано за Чарівним Лісом.

Він казав – «Коли я виросту, то стану мандрівником.»

Мама-гора усміхалася і ледь чутно шуміла листочками дерев...

Він любив слухати її шум улітку, особливо вночі, бо тоді літало багато світлячків, вони світилися з поміж того листя, як зірочки...