Світло

Загадки про птахів від Дарини Сімонової

darinaSimona — Sat, 21 Mar 2009 22:39:46 GMT

Не сорока, і не шпак,
Біла грудка, чорний фрак,
Як літає над землею,
То чекайте дощ за нею.
(Ластівка)
Він в червонім капелюсі,
Від набридливих комах
Виліковує дерева.
Відгадайте, що за птах?
(Дятел)
Улітку вони і узимку
Чекають на нашу підтримку.
Ці птахи всім дуже відомі –
Збираються на підвіконні.
Сіренькі вони, непримітні –
Цвірінькають в грудні і в квітні.
(Горобці)
Мов літак – нічний хижак,
Дивні очі має, і усіх лякає.
(Сова)
Цей птах – пташиний вісник,
Новини розкричить,
І дуже полюбляє
Збирати що блищить.
(Сорока)
Він в зимові, снігом вкриті дні
Висідає на горобині.
Спинка чорна, грудку випина –
Він і сам як та горобина!
(Снігур)
Ми збудуємо хатинку для пташок,
Дерев’яні стіни, і дашок,
Прилаштуємо на дереві отак,
Прилітай скоріше, друже…
(Шпак)

Дзьоб червоний, довгий, довгі ноги,
Крила – наче вишитий рушник,
Кажуть люди – він дітей приносить,
Жити біля хат давно він звик.
І в грозу, і в саму літню спеку
Все клекоче на стовбі…
(Лелека)
Тендітна шия, ніжний стан,
Ця птаха білокрила,
Нехай шипить, а не співа,
Все ж людство полонила.
Прикраса паркових озер,
Яку зустрінеш зрідка –
Красуня дивна на воді,
Білесенька ...
(Лебідка)
Красень –птах все ходить по двору,
І кричить-співа: «Ку-ку-рі-ку!»

Зайчик

Світлана — Sun, 31 Aug 2008 13:34:42 GMT

Захворів морський цар, і лікар-риба сказала йому, що тільки печінка зайця може врятувати його від смерті.

Тоді послали кита зловити зайця. Кит поплив, але коло берега зловили його рибалки.

Послали сома, але сома теж зловили.

Тоді послали черепаху. Черепаха знайшла царя звірів тигра і каже.

— Ти цар, і у нас є цар. Наш цар умирає, і лікар сказав йому, що якщо він з'їсть заячої печінки, то жити буде. І цар просив, щоб ти дав зайця.

Тигр вислухав і звелів привести до нього зайця.

— Іди,— сказав він,— за цею черепахою: тебе кличе морський цар.

Іде зайчик з черепахою і випитує, чого треба від нього морському цареві. Розказала йому черепаха, в чому справа.

— Але якщо він вийме в мене печінку, то я уже жити не буду? — запитав зайчик черепаху.

— Цього я не знаю,— сказала черепаха.

— Ну, так ось що. У мене є один кривий родич. Він давно жаліється, що йому від кривої ноги жити не можна. А цареві вашому все ж одно, яку печінку не їсти, аби тільки заяча була. Так ти почекай мене, я тільки ось у цей лісок побіжу і зараз приведу тобі кривого зайця,— сказав зайчик.

— А мені все одно,— сказала черепаха і випустила зайця. Заєць побіг до лісу, і тільки його і бачили.

Ждала, ждала черепаха його і полізла до свого царя. Узнав цар, в чому справа, і наказав їй знову лізти до царя звірів. Розказала черепаха цареві звірів, як утік від неї зайчик.

— Ну, йди додому,— сказав їй цар.— Від тебе він знову втече. Я пришлю його з кимось другим.

Почув зайчик, що його шукають, і каже.

— Тепер, коли мені все одно умирати, зроблюсь я розбійником. Одного разу бачить він — лізе по дорозі черепаха.

— Ти куди лізеш? — питає її зайчик.

— До вашого царя іду. Треба сказати йому, щоб не шукав зайця, так як наш цар уже умер,— відповіла йому черепаха.

Тоді зайчик побіг попереду черепахи і сказав:

— Чув я, великий царю, що ти мене шукаєш. Ось я.

— А де ти був до цього часу? Чому ти утік тоді від черепахи? — запитав цар.

— Я не утік, а відпросився, погодившись вислати за себе кривого. Ось до нього я і бігав,— пояснив зайчик.

— А де ж він? — запитав цар.

— Та не пішов. Каже, що не хоче умирати,— каже зайчик.

— Як не хоче, то іди ти! — приказав цар.

В цей час прилізла черепаха із звісткою, що їх цар уже помер, і зайця не потрібно.

— Ну, умер, так умер,— сказав тигр і відпустив зайця додому.

Дідова дочка й бабина дочка

Світлана — Sun, 31 Aug 2008 13:32:46 GMT

Був собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й задумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові казала:

— Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір'ю!

— Добре,— відказав чоловік,— не буду брати не то її, а й ніякої, і женитися не буду.

Заховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік казав: «Не буду женитися ні з якою», а то й забув, що казав, забіг, побалакав і удову до себе просив. Тоді вдова з великих радощів і сказала:

— Я вже давно цього ждала!

От усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала.

Ото живуть усі вкупі -— дідова дочка і бабина. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха,— все гризе голову, та й діти між собою часто сваряться — надто бабина дочка: звичайно, як зведенята,—у них ніколи ласки нема.

Оце, було, як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина, знай, цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться. І не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить.

А йдуть вони додому вранці та дійдуть до перелазу,— то й каже бабина дочка до дідової дочки:

— Дай,—каже,—мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.

— Добре,— каже,— сестрице, на!

Поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, узявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.

— А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!

От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати:

— Твоя дитина ледащо — не хоче робити, а ти не хочеш учити!

Що вже мачуха не робила, як не знущалась, що дідові не наговорювала, а тій дідовій дочці все байдуже: робить собі мички. Дуже було досадно бабі з дочкою дивитися, що дід свою дочку жалує,— і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!

Ото й почала баба дідові гризти голову:

— Твоя дитина ледащо — не хоче нічого робити, тільки гуляє та спить, а ти ще її жалієш. Ти б лучче, ніж мав би жалувати, то б найняв її де-небудь, то, може, що й було б з неї!

— Де я найму її? — каже дід.

— Так веди, куди хочеш, а щоб вона дома не була.

Ото так докучила баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди!» — та й годі. Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко.

Зібралися вони і пішли. І зайшли у великий ліс. Дочка дідові й каже:

— Верніться, тату, додому, я й сама піду, десь найду собі службу.

— Добре,— каже дід.

Попрощався дід і вернувсь, а дівчина пішла собі. Ото йде та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, така зарощена бур'яном, що й не видно її, та й каже:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене,— я тобі у великій пригоді стану!

Дідова дочка закотила рукави, обполола, обчистила і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина й пішла далі.

Схотілось дівчині пити. Вона зайшла до криниці, а криничка їй і говорить:

— Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене,— я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина вичистила, прибрала і пісочком обсипала; криничка їй подякувала,— вона й пішла далі.

Коли біжить така погана собака та й каже:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери мене,— я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина заходилась, обчистила, обібрала реп'яхи, собака сказала: «Спасибі, дівонько!» І пішла вона далі.

Коли стоїть піч, і така облуплена, а біля неї глина лежить. І каже та піч:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обмаж мене,— я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала; піч їй подякувала, дівчина й пішла далі.

Йде та йде,— зустрічає її жінка та й каже:

— Здрастуй, дівчино! Дівчина відказала їй:

— Доброго здоров'я!

— Куди ти йдеш, дівчино? — спиталась жінка.

А дівчина й каже: — Іду, тіточко, щоб де найнятися.

— Наймись у мене,— сказала жінка.

— Добре,— відказала дівчина,— наймусь.

— У мене,— каже жінка,— невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.

—А чому ж не зумію?—каже дівчина.— Раз мені покажете, паніматко, а вдруге і сама знатиму.

Ото прийшли додому, де та жінка жила. Жінка й каже:

— Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й вечір нагрій окропу, вилий у корито і борошенця туди всип, і замішай,— тільки гляди мені, щоб не гаряче було, тільки тепленьке. Та не бійся, що б не бачила, що б не чула,— стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір. Ти нагодуй їх, то вони й порозлазяться, куди кому треба.

Дівчина сказала:

—Добре, паніматко, так буду роби/ти, як ви мене навчили.

Увечері дівчина хутенько затопила піч, приставила окропу,нагріла трохи, повипивала в корито, борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі. Двічі свиснула,— як почали злазитись гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, та кожне до корита, понаїдались усі та й порозлазились.

І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як кінчився рік, то та жінка й каже дівчині:

— Ось що, дівчино: оце вже сьогодні рік, як ти в мене. Коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі.

Дівчина подякувала хазяйці за хліб, сіль і за все і сказала:

— Хочу додому,— спасибі вам, паніматко!

Хазяйка й каже їй: — Піди й вибери якого хочеш коня й воза. А сама наготувала повнісіньку скриню всякого добра, дала їй і випровадила з лісу. Тоді попрощалася,— сама вернулась додому, а дівчина поїхала собі.

Ї де дідова дочка повз ту піч, що вона мазала, коли гляне — аж повнісінька піч пиріжків. От піч і каже:

— Дівонько-голубонько, на тобі оці пиріжки за те, що ти мене прибрала — спасибі тобі!

Дівчина подякувала, і тільки що під'їхала, а пиріжки так і пороснули у возик; піч заслонилась, а дівчина поїхала далі.

Іде та їде, коли дивиться — аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шліфоване. Як тільки прибігла до возика, та й каже:

— На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала!

Дівчина взяла, подякувала і поїхала далі, радіючи.

От їде — і так їй схотілося пити! Вона й подумала: «Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там нап'юсь». От заїхала, дивиться — аж повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухлик.

— Напийсь і собі набери барильце, та й кухлик візьми! — каже криничка.

Стала та дівчина пити — аж то не вода, а вино і таке добре, що й зроду такого не пила. Набрала вона повнісіньке барильце додому та й кухлика не забула. І поїхала далі.

Коли стоїть яблунька — і така хороша, що не можна й сказати: на ній яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! От яблунька й каже:

— Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обполола.

Дівчина сказала: «Спасибі!» та під'їхала під яблуньку» а яблучка так і пороснули у возик.

Приїхала та дівчина додому і гукає:

— Ідіть, тату, забирайте добро! Вийшов дід із хати, дивиться, аж дочка його. Він зрадів, побіг до неї та й каже:

— Де ж ти, дочко, була?

— Служила, тату,— каже дочка.— Зносьте добро!

А добра ж то — повнісінький віз, іще й намисто товсте! Стали зносити — то те гарне, а те — ще краще!

Побачила баба, що стільки дідова дочка навезла усякої всячини, і напалася на діда:

— Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив!

Ото як докучила дідові, щодня це кажучи,— сказано, заздрість бабу взяла,— то він і сказав:

— Нехай убирається, поведу.

Попрощались, і пішо.в дід з бабиною дочкою.

Зайшли у ліс, дід і каже:

— Іди ти, дочко, а я вернусь додому.

— Добре,— відказала бабина дочка. І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому.

Іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть у бур'яні яблунька та й каже:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, то я тобі у пригоді стану! Дівчина відказала:

— Оце чорт не видав, буду руки каляти. Ніколи мені!

Іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така зарощена, та й каже:

— Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене, я тобі у великій пригоді стану! Згадаєш моє слово!

— Оце лиха година! Мені треба йти скоренько,— сказала та дівчина та й пішла далі. Ото йде повз ту піч, а піч і каже: — Дівонько-голубонько, обмаж мене, я тобі у великій пригоді стану!

— Та нехай тебе лиха година маже, не я буду мазати! — сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла далі.

Коли це біжить собака — така погана, що гидко й глянути, та:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери реп'яхи на мені,— я тобі у великій пригоді стану! Дівчина поглянула та й каже:

— Оце, бісів батько тебе не видав, така погана, а щоб я коло тебе руки каляла. А щоб ти не діждала! — пішла бабина дочка далі, лаючись.

Зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:

— Здорова була, дівчино! Дівчина відказала:

— Доброго здоров'я, тіточко!

— Куди ти йдеш? — спитала жінка. А бабина дочка й каже:

— Та йду, тіточко, щоб де найнятися. А жінка каже.

— Наймись у мене, дівчино!

— Добре, тітко,— каже дівчина. А яке ж у вас діло?

— Та в мене діло невелике, дочко, аби ти зуміла робити,— сказала жінка.

— А чому не зумію,— відказала дівчина.— Ви мені раз покажете, а вдруге сама знатиму.

— Ось що, дівчино,— каже жінка,— така твоя робота: оце тобі казани,— рано й вечір нагрій окропу, та не гарячого, щоб тільки тепленький; вилий у корито, замішай борошном, тоді стань на порозі, двічі свисни,— тільки не бійся,— то до тебе позлазяться всякі ящірки, гадини, жаби, наїдяться і порозлазяться, куди якій треба. А що, зумієш так зробити, дівчино?

— Зумію,— відказала дівчина. Ввечері бабина дочка затопила піч, поставила води, та як закипіли казани у ключ — мов грім загримів, бо казани великі були. Тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди та й замішала не пійло, а лемішку, сама стала на порозі, свиснула двічі... От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Кожне до корита — як ухватить та й вивернеться. І так усі чисто попеклись.

Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались, повивертались і не встають, пішла до хазяйки та й каже:

— Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, наїлись, та полягали, та й не встають?

— Як не встають? — крикнула хазяйка з ляку та стрімголов на двір.

Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик:

— Ой боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла!

Лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона все те ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила з лісу.

Поїхала бабина дочка та й не знає, що матері везе. Іде, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.

Коли дивиться — аж біжить шляхом собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тією собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати,— не будеш від мене намиста брати!

От приїздить вона до тієї печі, що мазати не схотіла, дивиться — аж повна піч пиріжків. «Ну,— думає,— візьму пиріжків матері на гостинець!» Тільки злізла з воза, а та піч закрилась та й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, не будеш і пиріжків брати.

Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться — як на те криничка: вода так і ллється. Вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати — мене причепурити, то не будеш і води пити!

Заплакала дівчина та й поїхала далі. Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні — срібні та золоті. От вона каже собі: «Піду хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу». Ото тільки що підійшла, а яблучка — скік угору, аж на вершечок. Яблунька й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати,— не будеш з мене і яблучок зривати! Заплакала бабина дочка та й поїхала далі. Ото приїхала у двір до батька й гукає:

— Ідіть, тату, заберіть добро!

Дід і баба вибігли з хати, дивляться — аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, увели її в хату, унесли й скриню. А як відчинили, подивилися,— аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик:

— Дочко, що це таке?

Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала:

— Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добр,а привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла.

Отак вони собі живуть і хліб жують, коромислом сіно возять, оберемком воду носять. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує.

Дурень та чарівна сопілка

Світлана — Sun, 31 Aug 2008 13:30:37 GMT

Було в чоловіка три сини: два розумних а третій, Іван, дурний. Батько їх поділив хазяйством та й умер.

Пішли всі брати щастя шукати. Тільки розумні своє хазяйство покидали дома, а в Івана з хазяйства була одна ступа, так він і ту з собою взяв.

Ідуть вони та й ідуть, і вже стало смеркать. Дійшли до лісу та й кажуть:

Давайте виліземо на дуба та переночуємо, а то щоб розбійники не напали. Один і каже:

— А цього дурного біса де дінемо з ступою? Іван на те:

— Думайте за себе, а я сам вилізу на дуба та й заночую.

Полізли аж на самий вершок дуба і сидять, а Іван і собі лізе, а за собою і ступу тягне на дуба. Виліз, сидить і ступу держить.

От ідуть розбійники з своїх промислів та й стали ночувать під тим дубом. Назбирали дров собі, зачали варить у великому казані куліш на вечерю. Наварили, посідали кругом казана, побрали ложки та тільки що стали їсти та все студять, бо дуже гарячий був, а Іван як пустить ступу та прямо в казан. Кип'ячений куліш геть-чисто позаляпував їм очі. Вони з ляку як посхвачувалися та й ну тікать у ліс, забули й товар, котрий награбували в крамарів.

Іван тоді зліз з дуба та й каже братам:

— Лізьте додолу.

Брати позлазили, забрали увесь товар, коні і поїхали додому, а Іван узяв собі тільки сопілку. Узяв він ту сопілку і ну грать. А була та сопілка не проста, а чарівна: як заграє, так усе живе й танцює. От заграв Іван, так і пішло все танцювать: і вовки, і зайці, І лисиці, й ведмеді. А Іван все гра та сміється. Уже ті звірі сердешні танцювали і поморились. Уже за дерева хватались та держались, щоб не танцювать, та ні, не вдержаться.

Уморився Іван, ліг відпочивать. Трохи оддихнувши, встав і пішов у город. Люди саме несли на базар продавать хто паляниці, хто крашанки в коробці, а хто квас у відрах. Іван як заграв у дудочку, так і пішли всі танцювать. Один чоловік ніс коробку яєць та побив їх чисто, танцюючи, і сам як чортяка убрався в яєшню. Ті, що спали, посхвачувались та давай і собі танцювать: хто голий по хаті, хто без штанів, хто без сорочки, а хто без спідниці. Пішов увесь город перевертом: і собаки, і свині, і кури, все чисто, що було живе, пустилося танцювати.

Уморився Іван, граючи, і пішов у слободу найматися в робітники. Прийшов, а зустрічає його піп.

— Наймись до мене, добрий чоловіче, в робітники.

— Добре,— каже Іван.

— А що ти візьмеш у год?

— Та я не дорого візьму: п'ять карбованців.

— Як так, то й так,— каже піп.

Найняв він робітника та на другий день і послав волів пасти. Погнав Іван волів на сінокос, а сам виліз на стіг і сидить, а воли пасуться. От згадав він про свою дудочку і заграв. Як заграв, а воли зараз і пішли танцювать. Танцюють і танцюють, уже воли чисто поперепадались. Пригонить Іван волів увечері додому, а вони голодні, ревуть та з загати смичуть гнилу солому і їдять. Сам Іван повечеряв та ліг спать. На другий день погнав оп'ять волів пасти. Пас, пас, а потім знов заграв, і все пішло танцювать. Дограв до вечора і погнав волів додому голодних і замучених танцями. Дивиться піп на худобу та й каже:

— Де він їх у чорта пасе, що вони такі худі та голодні?

От він вирішив самому піти і подивитися, де той Іван їх пасе. На третій день погнав робітник волів пасти, а піп і собі слідом за ним. Пішов та й сів у тернику. Сидить і вигляда, що Іван буде робить.

А той знов виліз на стіг та й давай грати. Як пішло все танцювати - воли і всяка тварюка, а далі і піп у тернику. Терник був густий, і піп як почав по ньому плигать, як почав, та й порвав на собі штани, рясу, сорочку, а косу та бороду чисто вискуб терном.

Бачить піп, що лихо, та давай кричать, щоб робітник перестав грати. А той грає собі і не чує. А далі зирк у терен, коли піп плига як оглашенний, він тоді й годі грать. Піп вискочив та й дав тягу додому.

Добіг до еела та як чкурнув вулицями. Люди його не пізнали, дивляться, що в нього тільки клапті висять з одежі, а все тіло видно, і давай на нього тюкать. Він тоді звернув з вулиці, переліз через тин та як гайнув по городах бур'янами, а собаки за ним. Дехто думав, що розбійник, та давай його цькувати собаками. Прибіг піп додому увесь в реп'яхах. Попадя не впізнала та з переляку і каже робітникам:

— Біжіть вигоніть з двору скаженого чоловіка. Ті побігли з дрючками, аж він до них забалакав. Тоді робітники узнали попа, привели його в хату і давай він попаді розказувать про Івана.

Попадя слухає та тільки дивується.

Увечері пригнав Іван волів, загнав у загін, дав сіна, а сам пішов вечеряти. Увійшов у хату, а піп йому й каже: — Ану лишень, Іване, заграй попаді коротенької пісні.

А сам узяв та й прив'язав себе до стовпа, котрим був підпертий сволок у хаті. Іван сів долі біля порога і почав грати. Попадя вмостилася на лаві, щоб послухать, як він грає, та як схопиться з лави і давай танцювати. А далі як закрутиться якоїсь панської та й мало їй місця. Де в чорта взялась кішка, вискочила з-під припічка та давай і собі плигать. А піп державсь, державсь руками, а воно його так і сіпа біля стовпа. Сіпало, а далі канат ослаб і давай тоді піп стрибать кругом стовпа на канаті. Стрибав, стрибав та вже аж боки понамулював канатом, а тоді давай кричать Іванові:

— Годі! Перестань! Хай тобі біс! Іван перестав грать, сховав у пазуху свою дудку та тоді й пішов спать. Піп і каже попаді:

— Давай Івана проженем завтра, а то він зовім замучить і нас і наших волів.

Іван брав одежу в сінях та й чув, що піп казав попаді. Уранці встав і пішов прямо до попа та й каже йому:

— Коли ти, попе, задумав мене проганяти, то заплати мені гроші, і я собі піду. Як не даси, то буду грать, поки ви обоє з попадею позамучуєтесь, танцюючи.

Піп поскріб потилицю, бачить, що треба-таки платить, вийняв з гаманця гроші і віддав Іванові.

Іван заграв на прощання однієї, поки піп з попадею потомились, аж язики висолопили з рота, та й пішов по білому світу блукати.

Курочка-ряба

Світлана — Sun, 31 Aug 2008 13:28:53 GMT

Був собі дід та баба, а у їх – курочка ряба, та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Поклали в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбили. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солов’яні двері риплять. Стоїть дуб. - Двері, двері, чого ви рипите? - Поспускай гілля, то скажу. Дуб і поспускав гілля. - Як же, - кажуть, - нам не рипіти, був собі дід та баба, а у їх курочка ряба, та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Поклали в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбили. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солов’яні двері риплять, дуб гілля поспускав. Іде баран води пити: - Дубе, дубе, чого ти гілля поспускав? - Збий собі роги, то скажу. Він взяв і позбивав. - Як же мені не поспускати: був собі дід та баба, а у їх курочка ряба, та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Поклали в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбили. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солов’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив. Прийшов баран до річки. - Баран, баран, чого ти роги позбивав? - А стань крив’яною, то скажу. Річка стала крив’яною. - Як же мені не позбивати: був собі дід та баба, а у їх курочка ряба, та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Поклали в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбили. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солов’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив, річка крив’яною стала. Приходе до річки попова дівка, тарілки мити. - Річка, річка, чого ти крив’яною стала? - А побий отой посуд, то скажу. Дівка і побила. - Як же, - каже, - мені крив’яною не стати: був собі дід та баба, а у їх курочка ряба, та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Поклали в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбили. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солов’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив, річка крив’яною стала, дівка посуд побила. Прийшла дівка додому, а попадя діжу вчинила. - Чого ти, - пита, - посуд побила? - А порозкидайте цю розчину по хаті, то скажу. Порозкидала попадя розчину, дівка і каже: - Як же мені не побити: був собі дід та баба, а у їх курочка ряба, та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Поклали в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбили. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солов’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив, річка крив’яною стала, дівка посуд побила, попадя розчину по хаті порозкидала. Приходе піп: - Що це ти наробила? - А одріж косу, то скажу. Піп узяв та й одрізав. - Як же мені не порозкидати: був собі дід та баба, а у їх курочка ряба, та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Поклали в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбили. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солов’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив, річка крив’яною стала, дівка посуд побила, попадя розчину по хаті порозкидала, піп косу одрізав.

Іванко-цар звірів

Світлана — Sun, 31 Aug 2008 13:27:20 GMT

Був собі чоловік. Жив він у великій радості з жінкою і з своїми дітьми Іванком і Марікою. Та недовго так тривало. Померла жінка. Чоловік дуже зажурився. Вирішив, що не буде більше женитися. Жив з дітьми вдівцем дев'ять років. А на десятому знайшов господар служницю. Жила вона по сусідству, ходила до нього, розраджувала. Почав він їй казати: — Поберімося. Служниця відповідає: — Я за тебе не піду, бо в тебе двоє дітей. — Та де я їх подіну, не погублю ж. — Не губи дітей,— каже служниця,— забери їх, поведи в ліс і там лиши, а вони заблудять. Чоловік послухав. Узяв дітей і повів у ліс. Повів далеко у ліс і каже: — Сидіть тут, а я піду нарубаю дров. Лишив дітей, зібрався, прив'язав стовпа до бука, аби ним вітер колисав і щоб дітям здавалося, що тато дрова рубає. Але діти вже були не такі малі. Ходили до школи і розуміли, котрою дорогою вони йшли. Довго сиділи в лісі, чекали батька, а коли побачили, що його нема, Іванко каже: — Ходімо помалу додому. Зібралися і приходять увечері до своєї хати. Дивляться у вікно: у хаті служниця сидить з батьком і про щось, вечеряючи, говорять. А діти сіли під вікном і не сміють зайти в хату. Батько говорить: — Боже, боже, що то мої діти діють у лісі? А вони обізвалися: — Батьку, ми прийшли. Служниця, як почула дитячі голоси — утекла. Але сказала: — Поведи їх вдруге у ліс, бо інакше я з тобою не буду жити. На ранок він повів дітей ще глибше в ліс і наказав їм: — Сидіть же коло вогню, грійтеся. Я піду догляну ліс і прийду до вас. Діти сиділи до ночі, а батька немає. А вночі пішли шукати дорогу. Ходили, ходили і заблудились. Дуже були голодні. Сказав Іванко Маріці: — Я накладу вогню, а ти йди дещо пошукай їсти. Дівчина назбирала попід кущами хрону. Принесла хрін і приготувала вечерю. Але без хліба було важко їсти. Іванко взяв один хрін і поклав у вогонь: — Хай спечеться, може, буде не такий гіркий. Лягли спати рядком на різні боки. Добре заснули потомлені. Уночі до них приходить ведмідь, дивиться й дивується з такої істоти: дві голови, одна на однім, друга на другім кінці! Ведмідь не вчинив нічого, бо боявся, і пішов далі. За ним прийшов вовк, і вовк побоявся такого дива з двома головами. І кожний звір приходив і нічого злого не чинив дітям. Раненько діти встали, помилися та й зібралися мандрувати далі. Але Іванко згадав, що поклав хрін у вогонь. Коли розгріб, дивиться — гарний хліб. Хліб розрізали й почали їсти. їдять, а він усе цілий. Ідуть, блудять у темнім лісі й не знають, де їх домівка. І ходили по лісах багато років. Здичавіли. Виросли. Раз приходять на одну галявину і відпочивають, гріючись на сонці. Бачить Іванко на галявині явір вісімнадцять метрів у височінь, без жодного сучка, лиш на самім вершку три стовбури. Дивиться далі, а на яворі блищить шабля, рушниця й красива сорочка. Думає: ”Як би мені все це згодилося, коли б міг узяти”. Коли поглянув угору на явір, бачить на сорочці написані золоті літери: ”Хто буде такий мудрий, щоб зліз на явір і взяв цю сорочку, той буде дужий на сім держав; а хто взяв би рушницю та з-під явора сім куль та якби вистрілив, куля вбила б третю частину світу і знову вернулася б на те місце під явір. А шаблю якби хто зняв, зарубав би нею, скільки задумає”. Іванко каже сестрі: — То був великий дурень, що це написав, бо то не може бути правдою. І пробує вилізти на явір. Ліз угору мало не чотири години, а коли переліз за половину, почало його тягнути догори. Виліз Іванко на гору, між стовбурами відпочив, і позабирав усі речі. Зліз помалу додолу. Йому дуже сподобалася сорочка. Тепер уже не мусив ходити голий. І говорить Маріці: — Маріко, я почуваю, що я сильний на сім держав. Йдуть далі крізь великі ліси. Знайшли старого бука, котрий мав понад метр у товщину. Бук був широкий, крислатий. Іванко й каже: — Коли б я був такий, як на яворі було написано, я мав би цього бука вирвати з корінням. Поклав одну руку на бука — і бук почав хилитися. Маріка закричала: — Брате, не хитай, бо впаде! Коли Іванко побачив, що бук нагинається, поклав на нього другу руку і вийняв його з корінням, перевернув вершком у землю, а корінням догори. Тоді взяв сестру на руки й поніс. Йдуть далі через темні ліси. Бачать на одній галявині блиск. Приходять, а блиск у камені. Вдарив Іванко ногою в камінь, і камінь розсипався на порох. Бачить Іван — у землю сходи. За сходами — двері. Розбив двері, а там сімнадцятилітня дівчина варить їсти у печі. Відчинила двері в другу кімнату й каже: — Ідіть у нашу хижу, дам їсти, бо голодні ви. Поки їли, пили, дівчина почала їм розповідати про недобре. Каже: — Наїлися, напилися, то йдіть собі геть, бо живуть тут дванадцять розбійників. Коли прийдуть, порубають вас. Іванко їй відповідає: — Нам однаково. Батько нас відправив на смерть, щоб ми загинули. У дванадцять годин ночі земля колишеться — приходять розбійники. Дивляться, а їхні дванадцятиметрові двері розбиті вдрузки. Радяться вони: — Що маємо робити? Чи йти до хати, чи залишимо тут своє добро, котре ми так довго збирали. Кажуть старшому: — Як накажеш, так і буде. — Хлопці,— каже старший,— неохоче б я лишив наше срібло-злото, та тут була велика сила, коли наші дванадцятиметрові двері розбила в прах. Подумав це і сказав: — Хлопці, все одно, йдемо у хату. Заходять розбійники, а там сидить невеликий хлопець. Розвішали рушниці на стінах і сіли вечеряти.Старший походжає серед кімнати. Наказує своїм розіникам: — Йдіть у підвал і принесіть дві бочки пива. Троє розбійників миттю принесли три бочки пива. Старший говорить Іванкові: — Коли ти вип'єш усю бочку пива й мізинцем б'єш дно, залишимо тебе живим; інакше страшною смертю загинеш. Іванко каже у відповідь: — Зробіть вперед ви самі, щоб я бачив. Старший став коло бочки, вибив пучкою дно, підняв бочку й випив усю. Ото був чолов'яга! — Ну, випий ти! Коли Іванко мізинцем ударив у бочку, обручі порвася і пиво розлилося по землі. Розбійники вхопили зброю, оточили Іванка і заичали: — Підіймай вгору руки! Іванко засміявся: — Слухайте, люди, думаю, що перед смертю зволите проговорити три слова й три цигарки курити. Коли докурював, витяг шаблю й відразу відтяв одинадцять голів. Старший був хитрий, миттю упав у кров, і лише вухо йому Іванко відтяв. Зібрав Іванко розбійницькі трупи, позносив у порожню хату, а сам рушив до інших кімнат. В одній золота було повно, в другій — одежі, у третій — хліба, борошна, всього, що треба. Лише пташиного молока немає. Коли Іван оглянув свої володіння, каже дівчині, котра йому готувала їсти: — Дівчино, як ти сюди потрапила і чия ти? — Я царева донька. Ходила у школу на край міста. Розбійники напали на мене і взяли мене з собою. Я вже шість років тут у неволі. — Можеш додому йти. Дівчина подякувала й зібралася йти до свого батечка царя. А Іванко каже сестрі: — Тут маєш ключі від кожної кімнати. Бери, що тобі треба. Лише від тієї кімнати, де лежали розбійницькі трупи, ключа не дав. Образилася Маріка, бо була вона жадібна й заздрісна. — Сестро, йду я поглянути на наші ліси. Не сиділося йому, бо чув у собі великі сили. Не боявся нічого, бо думав, що вбив усіх розбійників. Зібрався у ліси. А коли пішов, старший розбійник устав і покликав Маріку: — Маріко, йди-но сюди! — Що тобі треба? — Будь така ласкава, піди до криниці, котру я вкажу, й візьми цілющої води, й пусти у замок. Маріка послухала. Принесла води, пустила у замок — і замок відімкнувся. Розбійник помастив вухо живлющою водою — й вухо зрослося. А Маріці почав казати: — Чи ти б хотіла мене за свого чоловіка мати? — Хотіла б. Розбійник каже: — Але так ми не можемо одружитися. Лиш коли ти захочеш свого брата згубити. Вона погодилася й на це. Розбійник наказав: — Коли прийде додому, прикинься хворою й скажи, що їла б вовче м'ясо. Він піде до вовків, і вони його розірвуть.— Не знав він, що Іванко — цар усіх звірів, що розуміє їхню мову. Була у розбійників перед підземним палацом груша, котра взимку і влітку цвіла, коли хто йшов. Дивиться старший, груша цвіте. Ускочив до тієї хижі, де розбійницькі трупи лежали і зачаївся. Іванко приходить і бачить: сестра в постелі йойкає. Жалко її стало. — Що сталося? — Дуже мені болить, їла б з малого вовчати м'ясо. Може б, одужала? Іванко пішов у ліс. Йде й бачить: стара вовчиця з п'ятьма вовчатами. Іванко зарядив рушницю, став на коліно й хоче стріляти. Вовчиця тут заговорила: — Іванку, не вбивай мою дитину, бо куля вб'є третину світу і піде назад, під явір, з-під котрого ти її взяв. А йди й бери собі мою дитину й понеси сестрі. Вона їсти не буде, а ти моє вовча вичеши й пусти на волю. А вовчаті наказує: — Служи цьому чоловікові так, як батькові. Так воно й сталося. Старший розбійник дивиться — груша цвіте. — Маріко, Маріко, не їж мале вовча, а кажи, що хочеш м'яса з малого ведмежати. Так і зробила. Іван пішов знову у ліс. Бачить:іде стара ведмедиця з ведмежатами. Зібрався стріляти, а ведмедиця заговорила: — Іванку, не вбивай мою дитину. Вона їсти не буде, а ти моє ведмежатко вичеши і пусти геть. А до ведмежати каже: — Слухай його, як свого батька. Дивиться старший — груша цвіте. — Маріко, не вмирає твій брат! І так словами сестри розбійник відправляв Іванка на всяку звірину, і щоразу Іванко вертався здоровий і приводив з собою якогось звіра... Тоді старший надумав ще одне діло. Коли й тепер Іван не постраждає, то вже ніколи. Каже Маріці: — Скажи йому, аби йшов між дві гори принести води. Оті гори одна об одну б'ються, а між ними є криниця. Коли він буде там, гори його вб'ють. Іван пішов і потрапив на полудень, коли гори перестали битися. Зачерпнув води і приніс додому. Розбійник придумав ще одну хитрість. Говорить Маріці: — Кажи йому, що там-то й там-то є дванадцять млинів і хай принесе тобі з тих млинів борошна на обід, і коли ти страву з того борошна з'їси, враз одужаєш. А ті млини відчиняються раз на дванадцять років і мелють людські кістки, а управляють ними чорти. Завтра двері у млинах розчиняться і, як він зайде, замкнуться за ним, і там він загине. Йде Іван по борошно в чортівські млини. А умів він гарно на дудку грати й пищалити. Усі звірі збіглися до Івана і почали танцювати. Іван з усіма звірями приходить у чортівські млини. Двері повідчинювані. Зайшов, набрав у кишені борошна й скоро повернувся. Двері за ним замкнулися, а вся звіряча братія зосталася у млинах. Йде він додому. Груша зацвіла. Старший каже: — Недобре! Іван і там не загинув. І наказує Маріці: — Зробися здоровою й добре попроси його: «Хай я тебе, братику, у паренім молоці скупаю». Та коли він роздягнеться, викупається, стане слабий і засне, ти візьми кінської шерсті, зв'яжи йому руки і мені свисни. Так і сталося. Маріка просить Івана:17 — Брате мій любий, я хочу зробити за твої труди добре діло. Хай я тебе скупаю в паренім молоці. Іван соромився роздягатися перед сестрою, але вона його упросила. Купала його так, що заснув. Тоді зв'язала йому руки кінською шерстю і засвистала розбійнику. Розбійник прийшов, перебрав на себе Іванові сили, будить його і судить суд над ним, якою смертю його погубити. І присудили з сестрою виколупати йому очі й пустити по світу. Розбійник не хотів його вбивати, бо Іван його не вбив. Виколупує розбійник Іванові одне око, а сестра каже: — Дай друге я виколупаю. І лишився Іван без очей. Розбійник узяв його на плечі, поніс у ліс і кинув у колодязь. А в той час у ліс люди прийшли працювати. Уночі відправили по воду кухаря. Кухар узяв відро, приходить до колодязя, а в колодязі щось хлюпочеться. Налякався кухар, кинув відро і прийшов без води. Люди почали на нього кричати: — Чому ти не приніс води? — Не приніс, бо в колодязі чорт. Люди взяли довгі жерді з крючками, що звуться цапини, і йдуть до колодязя, говорячи: — Не біймося чорта. Гуртом уб'ємо його. Іван чує з колодязя, що люди радяться, і гукає: — Не вбивайте мене, бо я чиста душа, а в колодязь потрапив так й отак. Люди, почувши людську мову, спокійно підійшли до колодязя, витягли голого Івана і принесли його до свого помешкання. Один дав йому штани, другий сорочку, а третій нагодував. Пробув Іван у лісі три роки. Люди його, сліпого, годували. І вирішив Іван вкоротити собі віку, бо що то за життя сліпому. Пішов у лісові хащі, б'ється головою об буки, дряпається об кущі, нарешті заходить у якесь болото. Не може ноги витягнути й падає у криницю. Падає і тут же прозріває, з'являється в нього зір, бо то була криниця з живлющою водою. Повернувся Іван до людей, ще три роки працював, щоб віддати зароблене людям. Ще три роки робив на себе: одягся, узувся. Так перебував у лісі з людьми дев'ять років: три без очей, шість з очима. А на дев'ятий зібрався додому. Йде дорогою, приходить на розпуття, там сидить старий чоловік. «Які сто п'ятдесят літ, може, має»,— думає Іван і звертається до діда: — Поміняйте зі мною свою одежу. А дід мав подерту одежу. Каже: — Хлопче, ти, мабуть, говориш зі мною на сміх? — Не на сміх я з вами говорю, дідусю, справді хочу мінятися. 1 І вони змінялися одежею. Коли дід убрався в Іванову одежу, витяг собі склянку з водицею, покропився нею — і враз помолодшав, немов йому вісімнадцять років. А Іван мовить: — Ой, якби мені таку воду, тільки щоб я став таким старим, як ви. Дід витяг другу склянку, побризкав Івана — і враз став Іван старшим за п'ятдесят років і каже: — Дідусю, дайте мені скляночку з молодою водицею. І дід йому дав обидві скляночки. Іван подумав: «Тепер би піти до своєї сестри». Приходить і бачить: хата стоїть на землі, а не в землі, як було раніше. Двір добре обгороджений, що не можна зайти. Іван став під ворітьми і гукає старечим голосом; — Відчиняй! Вийшла сестра, пустила старця в хату й дала йому їсти. Жебрак поїв і ніби захотів відробити. Заніс води і дров до хати. Почистив хлів. Так лишився до вечора й на ніч. У дванадцять годин ночі приходить розбійник з полонини з волом на плечах. Заходить до хижі, дивиться — на лаві спить якийсь жебрак. — Хто це? — Не турбуйся, але говори тихо, бо старий чоловік спить. Сіли вони вечеряти, а потім грали в карти до півночі. Лягли спати. Розбійник сильно заснув. Заснула і його жона. А Іван дивився крізь дірку в одежині, не спав цілу ніч. Чекав, коли розбійник засне, щоб одібрати у нього свої сили. Коли заснули, Іван тихо встав, підійшов до постелі, взяв свою сорочку, шаблю і рушницю і одяг на себе. Покропився молодою водицею — і став такий, яким був перед тими дев'ятьма роками. Проходжується посеред хати, будить розбійника з жоною. Коли збудив їх, враз обоє впізнали його і дуже перелякалися. Іван каже: — Я вас не буду бити, досить ви з мене познущалися! Згадав Іван за своїх звірят. Знайшов пищалку, почав пищалити. Коли звірина почула цей голос, проломила дванадцять дверей на чортівських млинах і прибігла до Івана. І говорить ведмідь: — Царю наш, коли ми почули твій голос, ударили у двері так, що вони розпалися на порох. Звірі розтягли розбійника на куски. А сестра дуже заплакала за розбійником, бо лишилася самотня. Тим часом Іван почув, що в одній державі велика посуха, бо змій запер воду, і народ умирає. Зібрався Іван зі своїм звірячим військом і йде у ту державу. Коли він спустився з гір зі звірами, народ дуже лякався і почав замикатися. Приходить Іван у ту державу і бачить: така посуха, що яйце на землі може пектися. Приходить до одного шинкаря й каже: — Дай мені дві бочечки пива по сто п'ятдесят літрів. Шинкар не зміг принести, а відчинив йому погріб: — Бери собі сам. Іван випив триста літрів пива й почав говорити: — Що у вас за новини? — Новини недобрі, велика посуха, бо змій позакривав нори. Мої вже три дівки віддані за воду змієві. Вимагає четвертої. Четверта припадає на царську доньку. Іван зразу здогадався, що це була за донька,— а, котру він визволив від розбійників. І каже шинкареві: — Веди мене, де змій! Шинкар відмовляється, боїться, та нічого не поробиш, мусить Івана вести. Сидить Іван на колодязі й чекає, коли царська ,донька прийде по свою смерть. А був у змія брат, що набрав людської подоби, котрий випроваджував людські душі у жертву до змія. Бачить Іван: везе карета царську доньку. А донька здалеку впізнала Івана і дуже жалісно заплакала. Тоді зміїв брат повернув коней і хоче кинути дівчину в колодязь. Іван накричав на змієвого брата — візника. Сів на передок карети (а карета ввійшла по самі осі в землю) і говорить дівчині: — Не бійся, я не дам тебе.— І викликає змія: — Молодий пане, поглянь! Тут є дівка! А коли змій показав дванадцять голів, Іван шаблею відрубав їх. Узяв ніж і з кожного язика відтяв кінчик і поклав у шкатулку. А зміїв брат зробив те ж саме. Тоді повернувся додому з царською донькою, а Іван лишився. Коли зміїв брат в людській подобі їхав через міст, уже під мостом текла вода. Зміїв брат став на мосту, закляв царську доньку, щоб казала, що то він убив змія. Як ні, то кине її у воду. Дівчина поклялася й пообіцяла, що стане йому за дружину. Іван повернувся додому, бо хотів знати, що робить сестра. Коли йшов, то поставив їй дві бочки. У котрій бочці буде сліз більше, за тим більше й жалує. Іван поглянув: в його бочці мало сліз, а в розбійницькій аж через верх ллються. Тоді знову повернувся в державу, де була посуха. І в шинку питає: — Що нового? — Нового багато. Зміїв брат убив змія, і води тепер досить. А завтра царева донька виходить заміж за змієвого брата. Заєць почув цю новину та й каже: — Царю наш, пусти мене на весілля до царівни. Іван його пустив. А царівна наказала сторожі: коли буде йти яка звірина на весілля — пускайте! Зайця пустили. Царівна взяла його на коліна й повеселішала. Почастувала його, а заєць замовив собі два танці заграти. А зміїв брат у палаті сидить у подушках під саму стелю. Коли заєць почав танцювати, дві подушки з-під змієвого брата висунулися і він злякався. Вернувся зайчик до Івана веселий і хвалиться. А тут і лисиця проситься на весілля. Пішла — і її почастували. З-під змієвого брата ще дві подушки висунулися. Проситься вовк на весілля. Та Іван не дуже хотів вовка пускати, бо боявся, що вовк там якоїсь біди накоїть. Коли вовк показався у воротах, сторожа почала тікати. Зайшов вовк у палату, і царівна дуже частувала його. І вовк замовив собі два танці. А коли танцював, підскочив до змієвого брата і відкусив його обидві ноги . Той без ніг, але реве, щоб іти вінчатися. Вернувся вовк і розказав, що було у царя. Далі проситься ведмідь. «Усі ходімо»,— каже Іван. І прийшли у палату. Коли царська донька побачила Івана, обняла його і розказала, як зміїв брат її закляв. Але цар не повірив. Хотів бачити докази. Тоді Іван вийняв кінці язиків змія. Цар припасував і побачив, що зміїв брат одурив його, бо він відрізав кінці язиків уже за Іваном. Звірі розтягли змієвого брата, а Іван одружився з царською донькою. Але ще забажав свою сестру покликати на весілля. Сестра прийшла на весілля, а після весілля замкнула звірів у царські хліви, а Іванові дала отруту. Іван помер. І було всім дуже дивно. Всі його жалували, а звірина три дні лежала голодна, і ніхто не піклувався про неї. Каже ведмідь слонові: — Розбиваймо хліви, бо з нашим царем якась біда, коли ніхто нам їсти не несе. Розвалили хліви й бачать: царська донька колише свого чоловіка у золотій домовині й дуже плаче. Принесла лисиця цілющої й живлющої води, й Івана воскресили. Устав і каже: — О, як я дуже заснув. А ведмідь: — Заснув ти добре, бодай би твоя сестра так заснула. І знову сестра за два тижні позамикала звірів в хліви, а Іванові підклала у постіль залізні вила. Іван пробив собі серце та й умер. І знову звірина вирвалася і полила Івана водицею. Але Іван не встає. Настав великий смуток. Роздягли його і бачать: під лівим боком забилися залізні вила. Ведмідь витяг вила, пустив водиці, й Іван устав. І каже: — Як я дуже заснув. — Бодай сестра твоя так заснула. А Іван відповідає ведмедеві: — Робіть з нею, що хочете. Звірі розтягли сестру на чотири частини, а Іван жив щасливо зі своєю жінкою.

Аби гроші - гріха не буде

Світлана — Sun, 31 Aug 2008 13:25:32 GMT

Жив собі піп. Та такий-то вже ласий на гроші був, що й не сказати. Ось одного разу в пана здохла собака. А той пан багатий був і любив собаку, як самого себе. Подумав пан, поміркував і вирішив: «Похороню я свого любимого пса з попом та ще й коло церкви, на цвинтарі».

Узяв торбу грошей і — до попа.

— Так і так, мовляв, хочу, щоб ви собаку похоронили коло церкви з молитвами, як християнина.

Піп розгнівався, затупав ногами.

— Бог за це вас покарає! Тоді пан усміхнувся лукаво і показав попові торбу грошей.

Піп аж слину пустив, угледівши гроші.

— І не подобає коло церкви собаку хоронити,— промимрив піп, жадібно поглядаючи на гроші,— та що зробиш, грошей жаль!

Зізвав піп півчу, і похоронили собаку коло церкви, як пророка якого. Минув місяць, а може, й більше, як до попа дійшла чутка: із синода має приїхати сам владика оглядати його церкву.

Злякався піп. А що, як дізнається владика, що він собаку коло церкви похоронив? Біда буде!

Та й люди подейкують, що він святе місце осквернив.

Піп думає, гадає, а далі й пригадав: недалеко від церкви живе такий собі Іван Нещасний. Метикуватий він на голову. От і пішов піп до нього за порадою.

Увійшов у хату, поздоровкався. А Іван Нещасний тоді цапа годував. Розказав він йому свою біду-горе. Іван усміхнувся, а далі й каже: — Дайте торбу грошей, я поїду до владики і все в порядку буде.

Попа аж скривило від таких слів. Та що поробиш владика страху нагнав. Заплакав піп кілька раз і віддав Іванові торбу грошей.

Іван Нещасний налигав цапа за роги і пішов з ним у Київ.

Відшукавши владику, Іван Нещасний прямо з цапом зайшов до преосвященного.

— Що ти хотів, раб божий? — гнівно запитав владика Івана, вгледівши, що з ним і цап стояв. —Прийшов, владико,—почав несміливо Іван, - щоб ось оцю тварину в попи посвятили.

Владика аж спалахнув увесь; затупав ногами, заскрипів зубами.

— Геть звідси! — крикнув не своїм голосом. Тоді Іван витяг з-за пазухи торбу грошей і показав владиці: дивіться, мовляв. Владика, вгледівши стільки грошей, аж голову в плечі втягнув.

«Аби гроші, гріха не буде...» — подумав, а далі й каже:

— І не подобає цапа в попи висвячувати, та що ж зробиш: грошей треба.

Забрав владика гроші в Івана і висвятив цапа в попи, ще й документ дав.

Привів Іван цапа-попа додому, надів йому хреста на шию і жде парафії.

Через деякий час у село, про яке йде мова, приїхав той самий владика, що цапа в попи висвятив. Приїхав і того ж дня довідався, що піп коло церкви собаку похоронив. Розсердився, аж побілів увесь.

Ззиває він тоді із сусідніх сіл попів, щоб суд вчинити над цим попом.

З'їхались попи.

Владика й рота розкрив, щоб винести страшний вирок над попом-безбожником, коли почув, як поблизу десь цап замекав. Глянув і ледве не впав.

А то Іван Нещасний, почувши, що владика скликає всіх попів, і свого цапа-попа налигав за роги, документ у руки і до церкви.

Ї коли вже І вав недалеко від церкви, владика і вгледів його:

— Собаку теж бог сотворив,— заспішив владика глухим голосом,— а тому гріха ніякого не буде, як її коло церкви похоронено!

Після цих слів розпустив попів, сів на фаетон і був такий!

Кара за жадібність

Світлана — Sun, 31 Aug 2008 13:23:35 GMT

Було три брати гуцули. Два старші поженилися таки в своїм селі та й поділилися вітцівським маєтком по половині, а третьому, наймолодшому, нічого не дали. Пішов він собі геть із свого села на сторону чужу і там у якогось ґазди служив, а відтак оженився і став ґаздувати. Але він мав великий жаль на своїх братів, що йому не дали ніякого віна з отчизни.

Одного разу брати перевідалися за наймолодшого брата та й пішли до нього ніби в гості. А він піймав зайчатко і держав собі в хаті. Брати, як прийшли та вздріли того зайчика, питаються:

— А то що?

— То мов щастя від овець! — каже він. А вони глипнули один на одного та й кажуть:

— Ба чи ти, братчику наш любий та солоденький, лишень не подарував нам це своє щастя, а собі друге устараєш, бо нам вівці дуже не хотять вестися.

— Подарувати вам, братчики мої любі та солоденькі, не можу, бо воно мені дуже дорого коштує, але якби ви мені повернули те, що я за нього дав, то я б вам відпродав, а собі пішов би та купив друге.

Вони порадилися та й дали йому сто баньок, бо він казав, що дав за нього сто баньок. Зав'язав брат їм зайчика в мішок і каже:

— Аби ви на дорозі не дивилися в мішок, бо втратите. Розв'яжіть міх аж дома в господі.

Вони пішли, та на дорозі закортіло їм таки подивитися на щастя, і каже один до другого:

— Ей, що би то таке було, аби ми не подивилися в міх — розв'яжім, брате, та подивімся. А будемо пантрувати добре, то ачей не втече.

Та й розв'язали мішок і вийняли зайчика. Взяли в руки й обзирають. А зайчик брик з рук та втік. Вони — за ним, а він далі, далі, забіг у ліс і пропав. Пішли вони додому з нічим.

Ну вже він трохи втішився, що дістав сто баньок від братів, нібито віно з отчизни. Якось пішов він до лісу та й піймав молодого вовчика, і приніс додому, і годує. Але за якийсь час прийшли знов брати до нього та й уздріли того вовчика (а він уже був виріс великий), кажуть:

— А то що?

— Таж то биркун,— каже він.— Такий щасливий баран, що дуже ведуться вівці від нього. А вони кажуть:

— Який ти, братчику наш любий та солоденький, щасливий, недавно одно щастя продав та й уже друге маєш, а ми те втратили, а вівці нам, як не велися, так і не ведуться.— Та й розказали йому, як то було, що їм тоді зайчик утік.

— А що ж я вам,— каже він,— братчики мої любі та солоденькі, винен, що ви мене не послухали і міх розв'язали, я ж вам лиха не зичив.

— Ми тебе, братчику, й не винимо, самі винні, але, може б, ти нам ще цього свого биркуна подарував або продав, то ми вже б ліпше тебе слухали.

— Подарувати вам не подарую, бо й мені ніхто його не подарував, але як заплатите сто баньок, що я за нього дав, то відпродам.

Ну, слово по слову, та й купили вони в нього того биркуна за сто баньок; взяли і повели додому. Але брат їм казав, аби, як приведуть биркуна додому, пустили його на ніч у кошару межи вівці та й щоби не забувалися. Прийшли вони додому і ніяк не можуть погодитися, бо один хотів наперед до своєї, а другий наперед до своєї кошари впустити. Але відтак дорадили, аби всі вівці одного і другого разом до одної кошари зігнати і потім межи них пустити биркуна. Так і зробили: увечері зігнали всі вівці, впустили межи них биркуна, а самі пішли собі до хати. Але чують вони вночі такий у кошарі гриміт, що аж ляк проймає, але вони тішаться та й кажуть:

— А чуєш, як биркун вівці валує?

— Хай лиш валує, хай,— каже другий,— тож то будемо мати ягнят!

Але рано виходять, дивуються: всі вівці куди котра лежить. А вони собі ще ні в гадці. Але дивляться за биркуном, а його ніде не видко. Стали шукати по всій кошарі — й сліду биркуна нема. Вони тоді до овець:

стали кликати, щоби вставали, а ті не хочуть, стали підіймати та придивлятися ліпше, а то всі вівці неживі! Биркун порозривав їх, вискочив із кошари і пішов безвісти. Гуцули заломили руки та й кажуть:

— А хай же його диявол візьме з його биркуном! Зібралися і йдуть знов до брата, що він їм такої шкоди наробив.

Ну, пішли вони та ідуть, уже недалеко від братової хати. А він глип у вікно, уздрів їх та й напудився, бо вже зміркував, що буде біда, коли вони так швидко до нього йдуть. Але не було часу ані де сховатися, ані втекти, бо вони вже входили. Тоді він крикнув на жінку:

— Завивайся чимборше!

Жінка вхопила швидко перемітку й зав'язалася, а він взяв та понатикав їй попід перемітку грошей: і грейцарів, і шісток. Наказує:

— Сідай на лавицю та сиди тихо! А сам узяв у руку тачівку. А на то входять брати його до хати і кажуть:

— А то що таке, брате?

— Та перемітка,— каже він,— то моє щастя від грошей. Як мені на що треба грошей, то я лиш скажу жінці:

«Завивайся!». Вона зав'ється, а я візьму та вдарю тачівкою по перемітці й скажу: «Давай грошей!» То й одразу випаде з-за перемітки стільки грошей, скільки треба. А дивіться-Взяв тачівку та ніби вдарив, але полегеньку, жінку по голові. З-за перемітки й випала шістка (10 центів). А він каже:

— Це мало, давай ще! — та й знов випало кільканадцять грейцарів, а він знов: — Це мало, давай ще! — Та й знов ніби ударив, і знову випало з-за перемітки кілька шісток.

Та й він уже так робить, аж поки не зміркував, що за переміткою вже немає грошей. А його брати дивляться на те та гадають собі: «Гей, боже! Коби то в нього цю перемітку як виманити, то би мали ми грошики!». Тим часом наймолодший брат каже до жінки:

— Буде вже! Розвивайся!

Жінка розвилася, а він каже:

— Побіжи ж та принеси за ці гроші горілки. Вона побігла й принесла горілки. Стали брати пити й забули, чого прийшли, та й так собі добре розмовляють, а далі кажуть:

— Чи ти, братчику, не подарував або не продав би нам цю перемітку?

— Чому б ні! — каже він.— Але вона коштувала мені самому сто баньок, як вернете їх, то продам.

Стали вони годитися. Але він нізащо не хоче спустити: сто баньок, а інакше — ні та й ні! Ну, нема що робити — вийняли вони й дали йому сто баньок. Відтак взяли перемітку, подякували й пішли додому. А він каже:

— Ну, тепер вже файне маю віно з отчизни, більше вже і сам не хотів би.

Прийшли брати додому та й каже один до другого:

— Хай, братчику, перемітка вночі буде в тебе, але аби ти нічого з нею не робив, а завтра я прийду сюди із жінкою, то будуть одна й друга по черзі завиватися, а ми — ділитися.

Та й пішов додому, розказує жінці, що принесли. Але як лиш цей вийшов з хати, а той, що в нього лишилася перемітка, каже жінці:

— Завивайся в перемітку.

Вона завилася, а він ухопив тачівку й каже:

— Давай багато грошей!

Та й морснув її по голові тачівкою, гадав собі, що чим дужче вдарить, тим більше грошей з-за перемітки випаде. Але звідти нічого не випало. Він морснув ще дужче, та знову нічого не випало. А він третій, а то теж нічого, а він четвертий, п'ятий, шостий... а то лиш потік рівчак крові жінці з голови, і вона протягнулася нежива. Затяг він десь жінку в лім (скалу), а сам пішов безвісти.

Вранці прийшов той другий із жінкою, дивиться — у брата нема нікого вдома. Що він шукає та кличе, а того нема та й нема. Тоді він каже:

— Ага, набрався братко грошиків — не ждав мене, заховався, але зажди, братчику, таж і я не дурний,— та й до жінки: — Ану шукаймо в хаті перемітку!

Стали вони шукати й знайшли якусь перемітку. Каже чоловік жінці:

— Завивайся!

Та завилася, а він ухватив тачівку — й лусь по голові, аж їй в очах свічки засвітилися й у вухах запінькотіло. Каже:

— Давай багато грошей!

А з-за перемітки нічого не випало. Він ударив другий раз, і знову нічого. А він третій, четвертий, п'ятий... а то як ніщо, так ніщо! Глянув він на жінку, а вона вже нежива. Напудився чоловік та в ноги, пішов безвісти.

Люди в селі дивляться, що в одного і другого хата все заперта та й заперта, й дали знати до війта. Війт пішов з людьми. Приходять до одного, виважують двері, а в хаті пустка. Відтак ідуть до другого, а там жінка лежить вбита на лавиці. Дав війт знати про це до уряду. Приїхала комісія, стали випитувати, але ніхто нічого не знає. Стали питати та чекати за тими братами, але дурно — пропали навіки. Ну, взяли люди та поховали ту жінку, а хати позамикали й ключ віддали війтові. Але чутка про це пішла світами. Учув її й наймолодший брат та й прийшов. А люди його пізнали й урадили, аби він собі ті братні маєтки забрав, бо то його отчизна.

Молодильна вода

Світлана — Sun, 31 Aug 2008 12:33:21 GMT

Був один цар і мав трьох синів. Два були розумні, а один дурний. Той цар був уже в глибокій старості. Одної ночі мав він красний сон: снилося йому, що е така вода, коли вмитися нею, то можна стати молодим. Рано пробудився він, став оповідати своїм синам і сказав:

— Котрий з вас дістане мені тої води, половину царства матиме.

Відозвався старший син:

— Я вам, тату, дістану води тої.

Зараз наказав майстрам робити корабель. В той час зробили корабель. Взяв він собі кілька жовнірів і поїхав за тою водою.

Вже рік немає його. Середульший син каже до тата:

— Я їду, аж я вам, тату, тої води дістану. Поїхав і другий.

Нема і того вже рік, а старшого два роки. Тепер каже третій:

— Тату, я поїду, аж я вам тої води дістану. Відповідає йому тато:

— Іди, дурню? Ті розумні поїхали та й стільки часу їх нема. Почав просити тата. І дозволив йому цар їхати. Поїхав він, взяв собі лиш два стареньких жовніри.

Ну, їдуть вони морем, їдуть місяць, ба й два місяці, нема ніде чужої землі, їдуть далі, зобачили гору, таку високу, що аж страшно дивитись на неї. Каже царевич до своїх вояків:

— Будемо під нею ночувати.

Приїхали під неї, стали і уздріли світло в тій горі. Прив'язали корабель, а царевич пішов до того світла. Приходить туди, бачить старичка і каже:

— Добрий вечір, татуню!

Старичок відповів йому і питається, звідки він там узявся. Той почав йому розказувати всю правду, який татові сон снився за воду.

Каже йому той пустельник:

— Є така вода, але далеко: я тут уже сто років живу, а ще не видів я ні пташки, ні мурашки, аж тебе перший раз. Що б тобі подарувати? Подарую тобі це весло — що раз погорнеш ним, то й сто миль проїдеш.

Подякував старичкові, а старичок каже:

— їдь попід цією горою, там іще моїх два брати сидять (живуть), щось і вони подарують тобі.

Подякував і поїхав.

Приїхав до другого знов надвечір. Приходить до другого старичка і каже:

— Добрий вечір!

Відповів йому старичок і питає його так, як той перший старий.

Він і тому всю правду каже. А старий йому відповідає:

— Є вода, але ще далеко. Двісті років тут живу, не видів нікого, аж тільки ти до мене в гості прийшов. Треба тобі щось подарувати. На тобі цю сопілочку. Як приїдеш до тої води (а та вода на дуже високій горі), то заграєш, і все зсунеться на долину.

Взяв царевич ту сопілочку і пішов. Але як відходив, казав йому той дідок:

— Їдь до мого найстаршого брата, він також тебе нагородить, а як усе зробиш, позерни до нас звідти.

Він пообіцяв, що поверне.

Поїхав королевич до третього старичка. Приїздить він до нього, той старичок вздрів та й каже:

— Де (куди) ти, королевичу, в далеку дорогу пустився? А він зачав розповідати, що за молодильною водою татові. Старик каже йому:

— Є вода молодильна, вже не дуже далеко. На ж тобі три пляшечки: як приїдеш до тої води, набереш одну, буде миша,— кинь; набереш другу, буде щур,— кинь і другу; набереш третю, буде чиста,— сховай!

Іще каже:

— Королевичу дорогий, триста літ тут живу, не видів ні пташки, ні мурашки, аж тебе перший раз бачу, то прошу тебе, королевичу, будеш вертатись назад, вступи знов до мене.

Ну і поїхав. Приїздять під гору, як подивився на неї, а вона така висока, більше як тисячу сажень. Наказав відїхати кораблем трохи, вийняв ту сопілочку, що йому дав старичок, як заграв у неї, а гора ізсунулася на долину. Приїздить королевич до берега, виходить з корабля, бере одного вояка з собою і йде на ту гору. Приходить до криниці, зачерпнув однією пляшечкою — є миша,— кинув; зачерпнув другою — ЩУР,— знову кинув; зачерпнув третьою — чиста вода,— сховав її до кишені.

Ї де уже звідти, дивиться: такий палац — самим сріблом і золотом оббитий, що він аж здивувався та й каже до того вояка:

— Мій тато який багатий і не має такого палацу, ану зайду подивлюся.

Приходить до палацу, відкриває, входить до покоїв. В одному покої лежить сіно, в другому — жито і пшениця в великих мішках. Входить до третього покою — стоїть стіл, на нім стоїть три пляшки вина і лежить три хлібини. Сідає коло столу, п'є з одної пляшки і крає одну хлібину, п'є з другої, крає і другу хлібину, і так третю, і хліба знов, напився і наївся.

Дивиться — лежить панночка в ліжку, спить.

Будить і будить — не встає. Що робити? Бере перо в руки, пише картку, що такий-то був тут. І виходить до корабля; сідає і їде додому, утішений тим, що є вода.

Як раз погорне веслом, то сто миль проїде, їде він, їде і приїхав до заклятої гори і вздрів здалека своїх братів на ній, що вже там пасуться, бо не було у них ні хліба, ні до хліба.

Тоді крикнув він до них:

— Видите аж я татові дістав молодильної води. Ну, ходіть уже додому і нате вам їсти.

Посідали разом і їдуть. Але старші радяться між собою.

— Тато нас похвалять за воду,— каже старший до середульшого,— будемо татові казати, аби зробили бал, та й, може, уп'ється найменший, а ми вкрадемо у нього ту.ю воду. Інакше як з'явимося на очі татові?!

Той сарака дуже струджений (стомлений) заснув. Брати добралися-таки якось до тої шклянки і вкрали, а йому положили другу.

Приїжджають додому, каже той наймолодший:

— Аж я вам, тату, дістав воду. Тато каже:

— Ану, дай, умиюся! Дав той сарака, умився тато — однаково старий.

Тепер кажуть ті:

— Що ви, тату, дивитесь на дурного! То ми воду дістали, а не він.

Дали татові, умився — став молодий.

Тоді тато так зненавидів того наймолодшого, що він не може вдержатися коло тата. Такий став він татові бридкий, що не хоче тато й дивитися на нього. Біда йому...

Одного разу пішов тато з мамою на прогулянку і забули ключі від каси. Наймолодший син взяв три череси, набрав повні самих червоних дукатів. (А тато уже наказав старшому синові, аби стратив наймолодшого.) Той царевич обперезався одним чересом наголо, другим поверх сорочки, а третім поверх камізельки і хотів іти в світ. Коли входить кат до покою і каже:

— Прошу царевича, підем на полювання. Той царевич утішився і каже:

— Зараз ідем. (Гадав, що тато подобрішав до нього). І пішли. Ідуть лісом, зайшли уже далеко. Тепер каже той кат:

— Знаєте, королевичу, що з вами маю робити? Питається той:

— Що?

— Маю вас стратити. Царевич відповідає йому:

— Знаєш що, маємо тут пса, серце з нього виймем, а я палець дам утяти. Я до тата не признаюся ніколи.

І так зробили.

Царевич замотав руку, на якій відрізали палець, і пішов у світ. Той кат взяв серце і палець, приніс і віддав цареві.

Пішов царевич далеко в світ і найнявся до одного купця, який мав три кам'яниці. Перепродував різні речі, пустив дешево все. Як почули люди, що так дешево, то йшли дуже покупці. Спродав він все до вечора і замкнув склеп. Тоді зняв з себе черес червоних дукатів і додав до виручки.

Прийшов додому, пан його питає:

— Чому прийшов?

А він відповідає, що спродав все. Пан здивувався:

— Там речі лежали понад два роки, а ти за один день спродав?

Прийшов гроші рахувати, порахував і каже:

— Якби мені ще і тих два склепи так продати... Але там пробудилася та панночка, якій він залишив картку, коли воду брав, і пише вона до його тата, аби царевич приїхав до неї, а тут його нема...

Тепер цар просить того ката, що царевича мав стратити :

— Може, ти його не стратив?

Той відповідає, що ні. Тоді цар розписав по краю, де є такий без мізинного пальця, аби дали йому знати. Ксьондзи оголошували то по церквах, і той купець відозвався, що є в нього. Зараз подали диліжанс, і він поїхав.

Тато як уздрів його, обцілував.

От сів царевич у свій корабель і поплив. Припливає під гору, як заграв у сопілочку,— гора зсунулась, він вийшов і забрав панночку.

Приїхали до його тата, побралися, погостилися і відїхали до свого дому.

Тепер живуть собі, уже й синок у них є.

Одного разу синок розплакався. Батько не міг нічим його забавити і дав йому свою сопілочку, щоб дитина собі грала. А сам узяв стрільбу (рушницю) на плечі і пішов у ліс на полювання, та й забув сопілочку тую, що від неї гора зсувалась.

Вертається назад додому, а гора стала знов висока. Вздрів, що вже не вилізе на гору.

Та й пригадав, що мав три сестри. Він собі гадає: «Десь вони тут недалеко». Пустився в дорогу.

Іде, знайшов одну сестру, наймолодшу. Приходить на подвір'я, а там миша з карабіном бігає. Вийшла сестра, оборонила. Почав він їй розповідати все, як було, та й каже:

— Сестри, я хочу знати, де інші мої сестри. Вона йому каже:

— Іди, миша тебе поведе.

Іде миша спереду, а він за нею. Приходить до другої сестри, а там Щур з карабіном. Щур підбіг до нього, сестра вийшла, оборонила. Увійшли до хати. Розповів і цій так, як тій сестрі, і каже:

— Я був би радий знати, де моя старша сестра. Вона каже:

— Ці двоє звірят тебе поведуть.

Привели його до найстаршої сестри. Дивиться, а там кіт з карабіном. Кіт нявкав, вона вийшла, оборонила. Увійшли до хати, почав розповідати всю правду: як він їздив за водою татові, як оженився, як пішов на полювання, все розповів. Вона каже йому:

— На тобі цих троє звірят, як вони тобі не дістануть тої сопілки, то ніхто тобі вже не дістане.

Взяв він їх з собою і пішов з ними до тої гори. Прийшов і каже:

— Ідіть, лізьте на гору.

Пішли, аж треба було трохи через воду плисти, забрав кіт усіх звірят на себе і поплив. Вилізли на гору. Каже кіт до миші:

— Ти верти діру малу, а щур за тобою більшу. Провертіли, прогризли двері, взяли сопілку і пішли. Приходять до води, взяв кіт на себе знов обох і пливуть. Щур сів котові на середину спини, а миша на голову і пливуть. А миша з радості бігає по голові, кіт хотів сказати «Сиди тихо!» — та тільки розкрив рота, а сопілка і впала у воду. Вийшли на берег і сваряться. Питає їх царевич:

— Є сопілка?

Вони кажуть, що втопили.

А він каже їм:

— Як не буде, то я вас поб'ю. Пішли вони понад берегом, і найшов кіт рака, схопив його лапами, а рак каже:

— Королевичу, не їж мене, бо я маю дрібні діти! А він відповідає:

— Найди мені сопілку, що я втопив, тоді не з'їм. Рак пішов, шукає, нема. Виходить і каже:

— Нема!

Кіт посварився на нього і каже:

— Іди шукай, бо як не знайдеш, то я тебе розірву на шматки, де б не був, то знайду!

Пішов рак і знайшов. Виносить. Взяв кіт сопілку і віддав царевичу. Як заграв той царевич, гора зсунулася, і він увійшов до свого палацу...

І з того часу жили вони собі в добрі.

Наполеглива жінка

Світлана — Sun, 31 Aug 2008 12:23:47 GMT

В долині біля невеличкого лісочка і ставка чабан пас овець. День був сонячний і тихий. Вівці добре паслись, а чабан сидів на горбочку і грав в сопілку свою улюблену мелодію.

І ось він чує в лісочку різкий писк, щось смертельно пищить. Чабан схопився, взяв у руки свій кийок з великою головою і побіг до того місця, де сталася якась пригода.

Пастух побачив, що на землі лежить гадюка довжиною до двох метрів. А на гадюці зверху сидить павук. Цей павук такий здоровенний, як казан. Він уп'явся в гадюку і своїми скорпіонськими ногами давить гадюку. Гадюка звивається в передсмертних судоргах і кричить.

Чабан, не довго думаючи, підбіг до павука і вдарив нападника з усієї сили кийком. Павук від сильного удару лопнув. З забитого на смерть павука полетіли бризки густої білої рідини на всі боки. Бризки рідини попали і в очі чабанові. Чабан упав на землю і осліп...

Гадюка прийшла до пам'яті. Вона побачила, що лежить чоловік із закритими очима, догадалась, що сталося. Підлізла до чабана і своїм язиком-жалом вилизала із очей чабана рідину. Чабан став бачити і підвівся. Гадюка до чабана заговорила людським голосом:

— Спасибі тобі, добрий чоловіче! Ти мене врятував від смерті! Побудь тут декілька хвилин, я швидко повернуся і потім тобі щось подарую і розкажу.

Гадюка полізла в кущі. Чабан залишився на місці. За кілька хвилин гадюка повернулася до пастуха і принесла в роті листочок з якогось зілля.

— Візьми оцей листочок та з'їж його. А потім я тобі відкрию одну таємницю.

Чабан довго не хотів їсти листочка. Було йому гидко, що листочок був у роті в гадюки. Гадюка побачила, що чабан чогось, мнеться, боїться. Вона сказала:

— Не бійся нічого. Ти врятував мені життя. Як ти думаєш, чи я тобі зла хочу? Ні, я тобі бажаю тільки добра. їж, не бійся, а мене будеш згадувати все своє життя.

Чабан повірив гадюці. Узяв листочок і з'їв. Гадюка тоді й говорить:

— От що, чоловіче! Тепер ти будеш знати, про що говорять звірі, птиці і домашні тварини. Все, що живе на світі, розмовляє між собою своєю мовою. Люди цього не розуміють, а ти тепер все будеш знати-розуміти. Тільки давай умовимось, це велика таємниця! Під острахом смерті. Ти про це не смій розказувати нікому. Навіть батькові, матері, братам, сестрам, жінці і дітям не повинен розказувати про цю таємницю. Знай, що як тільки розкажеш, так зразу ж помреш. Вибирай щось із двох: або мовчи і живи, або розкажи і вмирай.

Гадюка ще раз подякувала чабанові за те, що він врятував її, й полізла в кущі.

Чабан узяв свій кийок та сопілку і пішов з лісу до своїх овець. Сів він в холодочку під зеленим дубом і почав грати на сопілці свою улюблену мелодію. А неподалік два молоденькі баранчики граються і стукаються лобами. І ось один промовляє до другого:

— Ей ти, дурень! Ти нічого не знаєш?

— А ти що знаєш? — відповів другий.

— Я більше тебе знаю.

— А що ти знаєш?

— От що: он там могила. На тій могилі є пеньок із великого дерева. Під тим пеньком є скарб. Там багато закопано золота і срібла. Нехай як будемо пастить біля тієї могили, я тобі покажу.

Чабан вже розуміє мову тварин і цих двох баранчиків. Він погнав усіх овець до могили. Баранчики зійшли на могилу. Ото ж перший баранчик і змушує свого товарища добре стукнутися об пеньок на могилі.

Другий баранчик розігнався і добре стукнувся лобом об пеньок. А потім упав до землі і прислухався. Встав і промовив до свого товариша:

— А правда, дзвенять гроші. От якби наш пастух знав, що тут є скарб, і якби він його викопав, скільки було б у нього багатства!

Так чабан узнав, що на могилі є скарб.

Пригнав увечері овець в село. Повечеряв і ліг трошки відпочити. Запросив до себе жінку та й каже:

— Жінко, сьогодні поїдемо вночі на могилу, там є скарб, попробуємо його викопати і забрати.

О дванадцятій годині ночі чабан та його дружина запрягли коня у воза, взяли лопати, мішки і поїхали копати гроші на могилу. На світанку вони викопали скарб. Привезли золота і срібла повен віз. Зажили вони щасливо і багато.

Одного разу жінка запитала свого чоловіка, як він міг узнати, що на могилі був скарб. Чоловік сказав дружині, що цього говорити не можна. Жінка більше й не допитувалась.

Чабан добре розуміє, про що говорять домашні тварини, звірі, птиці і часто розказує своїй жінці. Наприклад, був такий випадок: у дворі корова мукає: «М-у-у-у!» Телятко озивається: «М-е-е-е!» Пастух і каже жінці:

— Чуєш, он корова озивається до свого телятка, каже: «Йди сюди», а телятко відповідає корові, своїй матері: «Іду-у-у».

Жінка не витримує і знов допитується пастуха, як це він узнав, про що говорять тварини.

Чабан увесь час твердить, що не може розкривати таємницю, інакше умре.

А жінці ж кортить знати. І чоловіка жаль.

Минуло немало часу, настала зима. Довго вагалась жінка, а таки вирішила: нехай чоловік умирає, але для мене розкриє таємницю.

— Умирай, чоловіче, а мені розкажи, звідкіль ти знаєш, про що говорять тварини і птиці.

Чабан погодився все розказати своїй жінці і вмерти. Жінка приготувала ліжко для покійника. Поставила свічки, наділа йому чисту білизну, помила голову й причесала.

— Скоріше, чоловіче, розповідай про той випадок!

Чоловік розпочав:

— Отож влітку я пас вівці. Чую — в лісі щось пищить. Я побіг до того місця і побачив, як великий павук давив гадюку. Я вбив павука своїм кийком. Рідина з тіла павука попала мені в очі, я впав і осліп... Гадюка зосталась жива. Тоді гадюка...

Чоловікові стає важко. Він ледве дихає (бо смерь приходить) і він звертається до жінки:

— Жінко, мені зараз дуже тяжко, я вмираю. Може, не потрібно розповідати, я все ж таки хочу жити. Облиш допитуваться, невже тобі буде легше, як я вмру?

— Ні-ні-ні! Вмирай, а мені розкажи. Я хочу знати твою таємницю! Де це було так, щоб жінка не знала того, що знає чоловік?

У той час, коли те діялося, в хаті було десять курок і півень. От півень підбіг до однієї курки, дзьобнув її та й каже:

— Чого зерно збираєш не там, де я тобі показував?

Потім підскочив він до другої курки і як ударить її крилами:

— А ти навіщо воду розлила на сковороді? Я вам дам! Вас десять курок, а я один півень між вами. Я старий і не підкоряюсь вам ні в чім! Я не такий дурень, як наш господар-пастух. Він з однією жінкою не може впоратись, умирати вирішив, аби впертій жінці розкрити таємницю. Ач, до чого дожився, не може своїй жінці ради дати, щоб вона поважала свого чоловіка! Ліг вмирати.

Чабан чує, як півень з нього глузує. Сам собі подумав: «Невже я повинен помирати через упертість і наполегливість жінки? Ні-ні-ні! Так не буде, досить!»

Він схопився з ліжка. Свічки, які горіли, кинув на землю, розмахнувся та й вдарив жінку. Вона незчулась, як це сталось, та з криком до чоловіка:

— Чого ти перед смертю б'єшся?

— Я не вмираю, бо з мене навіть, півень сміється. Він мене вважає за дурня, каже, що я одній жінці підкоряюсь, а він має десять і що хоче, те й робить з курками.

Більше жінка не допитувалась про таємницю. Півень врятував свого хазяїна і не дав пастухові вмерти. В народі є така приказка: «Чоловік, про якого й кури говорять». Можливо, чабан і був тим чоловіком.