A story by SUSAN COOLIDGE, author of "THE NEW YEAR'S BARGAIN," "WHAT KATY DID AT SCHOOL," and "MISCHIEF'S THANKSGIVING."

Переклад Володимира Чернишенка

Передмова

Одного дня, не так вже й давно, я сиділа посеред луки біля невеличкого струмка. Було спекотно, а хмарки білими лебедями снували у синьому небі. Трохи віддалік ріс зелений очерет з чорними оксамитовими вершечками, а серед очерету – висока і самотня червона квітка, що схилилася до струмка, ніби намагаючись побачити в ньому своє чарівне відображення. І треба сказати, це їй вдалося.
Кругом було так гарно, що я деякий час сиділа там, просто насолоджуючись природою. Аж раптом побіч мене почулися якісь дивні тихенькі голосочки. Вони повели розмову, чи заспівали, я не дуже певна. Один голос був писклявий, інший – трохи глибший – звучав упевнено і трохи обурено. Вони очевидно про щось сперечалися, бо ж знову і знову повторювали одні й ті ж слова. Ось ці:
– Це Кейті зробила!
– Не Кейті.
– Кейті!
– Ні.
– Так!
– Ні.
Думаю, вони повторювали ці слова щонайменше сотню разів.
Я звелася на ноги, щоб пошукати, хто ж то говорить і, уявіть собі, знайшла на вершечку однієї очеретини двох малесеньких блідо-зелених створінь. Либонь, вони мали хворі очі, бо обидвоє носили темні окуляри. І мали вони рівно шість ніжок: пару коротеньких, пару трохи довших і пару довжелезних. Ті довжелезні ніжки скидалися на пружини чи ресори стародавніх екіпажів, і коли вони почали рухатися вгору й вниз очеретиною, я побачила, що вони й підстрибують достеменно як екіпажі. Насправді, якби я не була такою дорослою, то забожилася б, що чую навіть порипування. Вони не промовили ані слова, доки я була там, але щойно я повернулася йти геть, вони знову засперечалися:
– Це Кейті зробила!
– Не Кейті.
– Кейті!
– Ні.
– Так!
А дорогою додому, я пригадала іншу Кейті – Кейті, з котрою я колись була знайома, яка збиралася зробити багато визначних справ, але врешті не зробила жодної з них. Зате їй вдалося дещо інше – щось таке, про що вона спершу й не думала, але воно однак виявилося устократ краще за вимріяне. Здавалося, що ця історія сама виросла у мене в голові й я вирішила записати її для тебе. І я це зробила. А на згадку про двох своїх випадкових знайомців з очеретини я назвала її „Що зробила Кейті”. Ось вона, ця історія.

Розділ ІІІ
Скрутні дні

Школа пані Кнайт, до якої ходили Кейті, Кловер та Цесі, стояла на протилежному від будинку пана Карра боці міста. Це був невисокий одноповерховий будиночок з подвір’ям, де дівчатка могли гратися на перервах. На лихо, поруч була інша школа – школа пані Міллер, велика і популярна, з таким самим великим подвір’ям. Лише високий дощаний паркан розмежовував їх.
Пані Кнайт була огрядною добросердою жінкою, вона ходила повільно і мала обличчя лагідної та дружньої корівки. Пані Міллер навпаки – мала чорні очі та чорні кучері, була меткою та прискіпливою. Між двома школами точилася постійна війна, яку вели учні з поваги до своїх учительок. Дівчатка-кнайти, з якоїсь причини, вважали себе „світськими”, а своїх суперниць – „вульгарними”. Дівчатка-міллери, зі свого боку, намагалися бути якнайбільшими злюками. Більшу частину своїх перерв вони проводили, дражнячись з кнайтівок через дірки у паркані, чи навіть вилазячи на нього. А це було не просто – паркан таки був височенький... Звісно, кнайтівки теж нівроку дражнилися, дарма, що були світськими.
Їхнє шкільне подвір’я мало велику перевагу над подвір’ям міллерок – там була дровітня з пологим дахом, звідки було чудово видно ворожу територію. Вони вилазили на дровітню і звідти показували довгого носа та діставали ворогів дражнилками. Як ви вже помітили, вони називали одне одного кнайтівки та міллерки. Ворожнеча часом сягала таких розмірів, що кнайтівці зовсім не безпечно було зустріти десь на вулиці міллерок, кожна з яких, як ви вже бачили, докладали якнайбільше зусиль, аби поводитися, як те личить порядним паням.
Одного дня, незадовго після дня у казковій країні, Кейті спізнилася на уроки. Вона не могла познаходити свої речі. Її підручник з алгебри, як вона сказала, „взяв і загубився”. Так само зробила й грифельна дошка для писання і стрічка на капелюшок. Вона бігала будинком, шукаючи втрачене добро і грюкала дверима, аж доки тітці Іззі не урвався терпець.
– Якщо ти шукаєш свою алгебру, – сказала вона, – то глянь, чи це не та бруднюща книжка з розірваною палітуркою та пописаними сторінками, яка лежить під кухонним столом? Філі зранку грався, ніби то поросятко. Нічого дивного, скажу тобі, ні на що інше вона не схожа. І як тобі вдається так споганювати підручники, Кейті, навіть не знаю... Менше місяця тому твій тато купив тобі нову алгебру, а тепер з неї саме лише дрантя. Сподіваюсь, ти розумієш, скільки коштують книжки?
– Щодо твоєї грифельної дошки, – продовжувала вона, – нічого не скажу, але ось твоя стрічка, – і вона витягла стрічку з кишені.
– Ой, дякую! – сказала Кейті й хутко пришпилила стрічку до капелюшка шпилькою.
– Кейті Карр! – ледь не закричала тітка Іззі. – Чи ти здуріла? Пришпилювати стрічки на капелюшок! Хай Бог милує! І що ти зробиш наступного разу? Стань і не ворушися, доки я її як слід не пришию.
То було не легко, стояти і не ворушитись, доки тітка Іззі бігала довкола, читала їй проповідь, та ще й час від часу тицяла голкою. Але Кейті зносила усе це мужньо, лише іноді переминаючись з ноги на ногу і пирхаючи, як невдоволене лоша. Щойно звільнившись, вона прожогом скочила до кухні, ухопила підручник з алгебри і вилетіла за ворота. Там на неї вже давно чекала вірна Кловер, тремтячи, мов осиковий листочок, від перспективи запізнитися до школи.
– Доведеться бігти! – видихнула Кейті. – Тітка Іззі мене затримала. Така причепа!
І вони побігли так швидко, як лиш могли, але час біг швидше. Вони були заледве на півдорозі до школи, коли міський годинник пробив дев’яту. Кейті одразу ж засмутилася, бо ж, хоча вона й постійно запізнювалась, однак завжди мріяла приходити найпершою.
– Ось, – спинилася вона, відсапуючись. – Я скажу тітці Іззі. Що це вона винна. Ой, як зле...
І вона збентежено увійшла на шкільне подвір’я.
Дні, що починаються так невдало, як вам відомо, погано й закінчуються. Тож не дивно, що цілий ранок зійшов на пси. Кейті зробила дві помилки в письмовій роботі і її пересадили на задню парту. Її руки трусилися, тож її літери виходили нечіткими й пані Кнайт наказала їй переписати все знову. Це ще більше засмутило Кейті і вона не втримавшись прошепотіла Кловер:
– Як чудово!
Нарешті наприкінці уроку вчителька наказала всім, хто розмовляв на уроці, встати, і Кейті побачила, як навпроти її прізвища в журналі виросла маленька чорна оцінка... Її очі наповнилися слізьми і, побоюючись, що решта дівчаток це помітять, вона прожогом вискочила надвір, щойно пролунав дзвоник. Вона видерлася на дровітню й сиділа там, відчайдушно намагаючись не плакати.
Годинник пані Міллер на п’ять хвилин відставав, тож сусіднє подвір’я було ще порожнє. Було тепло й вітряно. Несподівано, налетів порив вітру й зірвав з Кейтиної голови капелюшок. Дівчинка кинулася за ним, але було надто пізно – він перелетів через паркан і впав просто на подвір’ї школи пані Міллер. Це було жахливо! Ні, не втратити капелюшок, бо ж Кейті було переважно байдуже до свого одягу, але втратити його саме так! За якусь хвилину міллерки вийдуть з класу й танцюватимуть дикунський войовничий танок довкола її невдатного капелюшка, настромлятимуть його на палицю, битимуть ногами, махатимуть ним над парканом і збиткуватимуться, як індіанці збиткуються над полоненими! Чи ж можна це допустити? Нізащо! Краще вмерти! І з почуттям, яке мабуть буває у хоробрих визволителів, Кейті зціпила зуби і з’їхала з даху дровітні, перелізла через паркан і опинилася на подвір’ї міллерок. Тієї ж миті пролунав дзвоник і на подвір’я почали вискакувати міллерки, найперші – ті, що сиділи біля вікон і яких вже більше хвилини так і розпирало поділитися з рештою своїми спостереженнями.
– Там Кейті Карр, на нашому подвір’ї! – кричали вони.
Малі й великі міллерки заповнили подвір’я. Їх лють та обурення від цього зухвалого вторгнення неможливо описати. Галаслива юрба кинулася на Кейті. Але та й не думала здаватись. Міцно тримаючи капелюшок, вона на всіх парах бігла до паркану. То був один із тих випадків, коли добре бути високою. Кейтині довгі руки й ноги врятували її в мить, коли ніщо інше їй би не допомогло. Вона видерлася на паркан, коли міллерки її вже майже наздогнали, а одна з них навіть устигла вхопити ї за ногу, ледь не знявши черевика.
Але ледь, то не значить зняла. Дякувати тітчиним міцним шнурівкам. У неймовірному стрибку Кейті звільнилася і з переможним криком впала просто у гущу кнайтівок, що стовпилися біля паркану. Вони усі аж роти повідкривали з подиву, адже одна з них ціла й неушкоджена повернулася просто з ворожого табору!
Що тут почалося! Кнайтівок просто таки розпирало від гордощів та тріумфу. Кейті цілували і обіймали, просили знову й знову розповісти її історію, доки галасливі дівочі лави сиділи на даху дровітні під обуреними поглядами міллерок. А коли розлютовані вороги спробували перелізти через паркан, Кловер озброїлася парасолькою однієї з дівчаток і била їх по руках, щойно вони чіплялися за вершечок. І робила вона це з таким завзяттям, що міллерки були раді знову опинитися на своєму боці і бурмотіти прокляття з безпечної відстані. Загалом, то був визначний день для школи, пам’ятний день. Та з плином часу, Кейті, захвалена і зацілована рештою дівчаток, цілком втратила голову і мало замислювалася над тим, що каже чи робить.
Велика частина школярок жили задалеко від школи, щоб ходити додому обідати, тож вони щоразу брали з собою корзинки з обідом і лишалися в школі цілий день. Кейті та Кловер теж так робили. Того пообіддя, щойно було з’їдено всі припаси, дівчатка вирішили погратися у класній кімнаті. Саме тоді Кейтина нещаслива зірка й примусила її винайти нову гру, названу нею Гра в Річки.
А гралися в неї так. Кожна дівчинка обирала собі річку до смаку й прокладала їй звивисте річище поміж класних парт і лав, гаркаючи і рикаючи при цьому, як бурхлива річкова вода. Цесі була рікою Плат, Меріен Брукс – Міссісіпі, Еліс Блер – Огайо, Кловер – Пенобскотом, і так далі. І вони мусили вливатися одна в одну не більш як двічі бо так, за словами Кейті, роблять усі річки. Що ж до самої Кейті – вона була Прабатьком Океаном і голосно ревіла за трибуною, звідки зазвичай викладала урок пані Кнайт. Час від часу, коли ріки розбрідалися по закутках, вона вигукувала:
– Води мої, до купи!
І усі ріки стрибаючи, вигинаючись, протискаючись і несамовито ревучи, бігли до Прабатька Океану, що ревів гучніше, ніж усі вони разом узяті, а до того ще й хитався, наче б’ючись об берег могутніми хвилями.
Такого лементу, який здійняла ця дивовижна гра, місто Барнет не чуло ні доти, ні після того. Здавалося, то ревіли всі Базанські воли, вищали свині, ґелґотали індики й реготали гієни одночасно. А на додачу, тріщали меблі й тупотіли по дощаній підлозі ноги горопашних річок. Перехожі, що проходили повз будинок, озирались, діти починали плакати, а старі пані запитували, де ж та поліція, коли вона так потрібна. А тим часом міллерки слідкували за подіями зі мстивою втіхою і розповідали всім охочим слухати, що кнайтівки завжди так поводяться на перервах.
Пані Кнайт, повернувшись з обіду, була вражена, коли побачила біля своєї школи чималенький натовп. Підійшовши ближче, вона ще й почула жахливе ревище і по-справжньому сполошилася. Сердешна жінка стрімголов кинулася до будинку і рвучко відчинила двері – класна кімната мала жалюгідний вигляд. Лави й стільці поперекидувані, дошки розкидані по підлозі поміж патьоків чорнила... Посеред усього цього рейваху гасали своїми річищами несамовиті річки, а за трибуною безтямно вистрибував Прабатько Океан.
– І що б це могло значити? – прохрипіла пані Кнайт, напівжива від пережитого страху.
Від звуку її голосу річки спинились. Прабатько океан раптово затих і почав повільно сповзати за трибуну. Усі дівчата зненацька усвідомили, до якого жахливого стану вони довели кімнату. Найполохливіші поховалися під партами, трохи сміливіші – винувато поопускали очі, а найгірше, що почали сходитися учениці, що ходили на обід. Вони витріщалися на руїни класної кімнати й пошепки запитували одне в одного, що відбувається.
Пані Кнайт закалатала дзвоником і коли школярки нарешті сяк-так розмістилися в класі, заходилася ставити на місця перекинуті стільці, доки врешті не вимазюкала сукню в калюжі чорнила. Все те діялося у глибокій тиші і вираз обличчя пані Кнайт був таким страшним і урочим, що душі бідолашних річок похололи, а сам Прабатько Океан волів би опинитися в ту мить деінде, аби подалі звідти.
Коли ж учительці вдалося навести сякий-такий порядок, пані Кнайт виголосила невеличку, але полум’яну промову. Вона сказала, що ніколи досі не була така шокована, що вона думала, їм можна довіряти, і що вони поводитимуться, як годиться порядним панночкам, до її повернення. І вона не припускала й думки, що вони можуть так ганебно вчинити. Що вона глибоко обурена. Що вони подали поганий приклад сусіднім дівчаткам. Вона мала на увазі міллерок, бо щойно перед тим пані Міллер прислала до них одну зі своїх маленьких учениць дізнатися, чи нікого не поранено і чи може вона чимось допомогти. А це вже було занадто для пані Кнайт і вона сказала своїм вихованкам, що їм має бути соромно. Соромно й гидко за свою поведінку. А ще – вона додала, що хоча уроки й триватимуть як завжди, вона їх усіх покарає. Лише придумає, як саме. А поки що – вона попросила усіх серйозно замислитися.
– І коли хтось вважатиме, що завинив більше за всіх, – завершила вона, – нехай встане і скаже про це.
Кейтине серце виконало дивний кульбіт, але вона сміливо підвелася на ноги:
– Я вигадала гру і була Прабатьком океаном, – оголосила вона здивованій пані Кнайт, що десь зо хвилину витріщалася на неї, а тоді урочисто промовила:
– Дуже добре, Кейті, можеш сісти.
Що вона й зробила, почуваючись ще більше присоромленою, ніж доти, але з дивною полегшею в грудях. Адже у правді є рятівне світло, що допомагає правдомовцям долати усі незгоди, і Кейті його знайшла.
Пообіддя було довге й важке. Пані Кнайт не посміхнулася жодного разу, урок все тягнувся й тягнувся, недавня радість і захват вивітрилися, змінившись сумом. До того ж, Кейті отримала купу стусанів під час збирання вод. І всі її синці та ґулі почали боліти, у голові гуло, аж вона ледве бачила, що відбувається довкола, і на серці лежало щось важке. Коли ж уроки закінчились, пані Кнайт сказала:
– Молодих панночок, що брали участь у сьогоднішній грі, прошу лишитися.
Коли решта дівчат вийшли з класу і двері зачинилися із якимось дивним безнадійним звуком, настала жахлива мить. Одна з тих, які запам’ятовуються на усе життя.
Не переказуватиму слова пані Кнайт, скажу лише, що до кінця її промови більшість дівчат плакали. Усі винуваті учениці на три тижні позбавлялися права виходити на перерву, але це було й на половину не так гірко, як бачити пані Кнайт такою „засмученою та побожною”, як потім казала Цесі своїй матінці. Одна за одною заплакані грішниці полишали клас. Коли ж майже усі були надворі, пані Кнайт підкликала Кейті до своєї трибунки, щоб сказати кілька слів їй особисто. Вона не виглядала аж надто суворою, однак Кейті було так прикро, що сльози полилися з її очей рікою, чи радше океаном, яким їй так і не вдалося стати.
Побачивши це, пані Кнайт так розчулилася, що одразу ж відпустила Кейті додому, і навіть поцілувала на прощання в знак прощення, від чого сердешний Прабатько Океан ще дужче розревівся. Йдучи додому, Кейті увесь час ревіла, а вірна Кловер бігла поруч, відчайдушно благаючи її припинити і водночас намагаючись тримати купи своє плаття, розідране у кількох місцях. Та Кейті все плакала й плакала, їй ще пощастило, що тітки Іззі саме не було вдома і її у такому жахливому стані бачила лише Мері, їхня нянечка. Вона обожнювала дітей і була завжди готовою прийти на поміч.
Почувши, що сталось, вона обіймала й пестила Кейті так, ніби це була маленькі Філі чи Джоні. Вона посадовила її собі на коліна, розчесала їй волосся і приклала арніку до синців, а ще принесла чистеньку сукенку, так що коли настав час пити чай, Кейті, якщо не рахувати червоних підпухлих очей, знову була сама собою й тітка Іззі нічого не зауважила.
На диво, того вечора лікар Карр був удома. То завжди було свято для дітей, коли так траплялось, тож Кейті, щойно менші дітки пішли спати, покликала татка до себе в кімнату і про все-все йому розповіла.
– Таточку, – говорила вона, сидячи в нього на колінах, що, хоча вже й була дорослою дівчинкою, страшенно любила. – Чому одні дні такі щасливі, а інші – нещасні? Ось сьогодні день почався погано і все у ньому було погане. А інші дні я починаю добре, і так воно і є. Аж до вечора. Коли б тітка Іззі не затримала мене зранку, я б не отримала поганої оцінки і не засмутилася б, і не потрапила б у решту халеп.
– А чому ж тітка Іззі тебе затримала, Кейті?
– Щоб пришити стрічку на мій капелюшок, татку.
– А як так сталося, що стрічка відірвалася?
– Ну, – неохоче пояснила Кейті, – думаю це я винна, бо стрічка відірвалася ще у вівторок, а я геть про це забула.
– Бачиш, дитинко, отже невдалий день почався не з тітки Іззі. Чи ти чула колись приповідку про Трісле Копито.
– Ні, ніколи. Розкажи мені! – попросила Кейті, яка ще з трирічного віку обожнювала всілякі історії та примовки.
Тож лікар Карр проказав:
– Не мали підкови – то й трісло копито,
А трісло копито – то й вершника вбито,
А вершника вбито – то й військо пропало,
А військо пропало – то й битву програли,
А битву програли – то втратили князя,
То й що коли зараз підкова знайшляся?...
– Ой, таточку! – вигукнула Кейті, міцно обіймаючи його. – Я все зрозуміла! Хто б міг подумати, що така дрібничка, як непришита стрічка, може так усе зіпсувати! Але тепер, я думаю, не буде більше скрутних днів, бо я завжди пам’ятатиму про Трісле Копито!